Його думки повернулися до Макфергюсів. Він нехтував цих кволих людців, не вартих того, щоб зватися шотландцями. Для них усе, чому він присвятив своє життя, було пустим звуком. Вони думають, для нього важливі тільки гроші… Чого варті гроші в порівнянні з волею! Волі для Шотландії — ось чого він жадав понад усе. Багато хто вважає, що він поводиться надто жорстоко, іде до наміченої мети, не цінуючи людських життів… Нехай так. Його батько боровся за це разом із королем Брюсом, і він продовжить його справу. Якщо в нього в руках буде такий козир, як спадкоємиця Нортумберленда, знамениті англійські законники короля Едуарда підібгають свої куці хвости. Він стане законним графом Нортумберленда, чого б йому це не коштувало! Яка іронія долі — відняти цей титул і найбагатші землі в ненависного Родеріка Персі… Оце справжня помста. Він жалкував тільки про єдине — що його ворог був уже мертвий.
— Прошу пробачити мене, — промовив він зовсім іншим голосом. — Я трохи… забувся.
Сер Вільям відважив вишуканий уклін господині замку, й Дункан Макфергюс був укотре вражений тим, як швидко цей чоловік змінює подобу. Щойно перед ними стояло кровожерливе чудовисько, яке миттю перетворилося на шляхетного й галантного лицаря.
— Забудемо про нашу сварку, сере Дункане, — мовив далі Дуглас, простягаючи йому руку. — Юний Роберт і ви цілком маєте рацію. Я не мав права звинувачувати вашу дружину. Горе скаламутило мені розум. Але поки ми сваримося, час іде. Наша угода, сподіваюся, дійсна й надалі?
Він запитливо підняв брову, очікувально глянув на шотландського лерда.
— Зі мною лише троє моїх людей, бо я не очікував, що ваш крам утече крізь вікно, — криво посміхнувся він кутиком рота. — Допоможіть мені знайти його, і я чесно розрахуюся… Інакше змушений буду вважати вас ошуканцем, сере Дункане. А з ошуканцями я розправляюся жорстоко.
Тепер у голосі графа чувся метал. Він перевів свій холодний погляд на баронового сина, й Маргарет придушено охнула.
— Ні! — злякано видихнула вона, благально дивлячись на нього.
Очі в нещасної жінки розширилися від страху. Вона ще міцніше вчепилася в свого сина.
— Маргарет! — гримнув на неї чоловік. — Іди. Зараз вирішують чоловіки.
Цього разу леді Макфегрюс не посміла ослухатися. Вона опустила голову й мовчки вийшла з кімнати. Дуглас провів її байдужим поглядом і знову втупився в співрозмовника.
Сер Дункан Макфергюс знехотя кивнув. Він усе зрозумів…
— Я зроблю все, що зможу.
Чорний лицар задоволено нахилив голову.
— Чудово. Тоді висилайте людей — ми виїжджаємо негайно. Вона не могла далеко відійти! — він замислився на мить. — Сама, в чужій країні… Цікаво, на що розраховує ця божевільна англійка? Я оголошу по всьому королівству, що Еріка Тейндел — моя наречена-втікачка, і тоді побачимо, хто насмілиться допомогти їй!
Він скоса глянув на барона Макфергюса, і в його обсидіанових очах спалахнула іскра жорстокої іронії.
— Я зроблю простіше… Призначу винагороду за неї. Тому, хто приведе мені дочку графа Персі живою та неушкодженою, подарую сто фунтів золотом. Тож раджу вам, мій любий бароне, поквапитися — а раптом хтось випередить вас?
Із цими словами він вийшов із кімнати. Макфергюс аж почорнів.
— Диявол, — пробурчав він, виходячи вслід за Дугласом. — Сідлайте коней!
…Нолліс зіскочив з дерева та з насолодою потягнувся. Загін шотландців, які прямували до замку, зник у воротях. Отже, невдовзі вони їхатимуть назад… Поки все йде так, як він і розраховував. Джон подумки похвалив себе за завбачливість. Усе-таки добре мати на плечах розумну голову, а не капустяну.
Бійці, що стояли внизу, виструнчилися, очікуючи наказів свого командира. Він обвів поглядом усіх по черзі, ніби перевіряючи — чи готові? Вони звикли довіряти йому — їхній капітан хитрий і щасливий, а виходить, із ним можна йти у вогонь і у воду. Але зараз обличчя багатьох найманців спохмурніли: завеликий був ризик у тій справі, яку вони починали. Напасти на загін Вільяма Дугласа, та ще й на його рідній землі…
— Не бійтеся, — презирливо кинув Джон. — Шотландці не чекають нападу, й ми легко впораємося з ними.
— Ми не боїмося, Джоне, — ліниво озвався один із найманців. — Просто вже півроку тиняємося шляхами, вишукуючи цю бісову вертихвістку. Ось уже й до Шотландії занесло. Мені не дуже до вподоби тутешній клімат, та й, зізнатися, шотландців забагато…
Хтось коротко реготнув, гідно поцінував жарт. Нолліс і собі вищирився в посмішці, але його очі залишилися холодними.