— Ти хочеш сказати, Свене, що я марно вас привів сюди? Тоді повертайся назад, у Беверлі, заодно перекажеш вітання нашому господареві та повідомиш, що ми майже досягли мети, але тут вирішили повернутися додому. Гадаю, він щедро винагородить тебе. Принаймні, три ярди прядив'яної мотузки тобі таки перепаде.
Широкоплечий сивий Свен знизав плечима й нервово позіхнув.
— Та я що? Я так собі просто сказав. Вирішуєш ти.
Нолліс пильно дивився на нього, поки той не відвів погляду.
— Більше невдоволених нема? — холодно запитав він, оглядаючи свій загін.
Відповіддю було мовчання.
— Тоді на коней! Ми повинні випередити їх біля озера.
Їм потрібно було обійти долину, в якій розташувався замок Бархед, і вийти відразу до берега озера. Довге й вузьке, воно вигиналося серпом уздовж дороги. В одному місці, там, де шлях майже впирався в укритий скелястими стрімчаками схил, воно підступало впритул. Тут була найвужча місцина при виїзді з долини, й саме тут Джон Нолліс вирішив зробити засідку. Заболочений край озера заріс високим очеретом і густим високим чагарником, тож у ньому можна було легко сховати цілий загін. Двох лучників досить, щоб знешкодити людей Дугласа. Сонце битиме вершникам у вічі, навіть второпати нічого не встигнуть.
А там уже, якщо поталанить, йому залишиться тільки забрати дівчисько… Нолліс уявив, як легко входить ніж у її ніжне рожеве тіло, й посміхнувся. Ні, він її не мучитиме. Вона була гідним суперником, ця Еріка Тейндел. Йому навіть шкода буде вбивати її. Але нічого не вдієш. Йому дуже хотілося стати сеньйором, і якщо для цього з дороги в сера Джеффрі доводиться прибрати несподівану спадкоємицю, він це зробить.
— Розташовуємося тут, — тихо наказав він, коли дісталися до берега озера.
Рухаючись швидко й нечутно, вояки розійшлися по заростях.
— Диявольське коріння! — вигукнув хтось, ляпаючи себе по щоці. — Ну й комарі в цій Шотландії. Голову відгризають!
— Тихше, — спокійно попередив Нолліс, загортаючись у плащ і влаштовуючись на вогкій землі. — Мовчи, інакше ми залишимося в цьому бісовому краю назавжди. Дугласові люди не новачки. Стріляємо тільки за моїм сигналом, не раніше. Зараз відпочиваємо. Свен і Одноокий на варті. Збудите мене, щойно здійметься курява на дорозі, — незворушно попередив Свена.
Далі перевернувся на бік і майже миттю захропів. Усе-таки не спав дві ночі.
Прокинувся він сам; його немов щось підкинуло — якесь незрозуміле відчуття небезпеки. Сонце високо стояло над горами, наближався полудень, і вже добряче припікало. Втім, із заходу знову підтягалися хмари. Проклята країна, у ній щодня дощ. Джон легко схопився на ноги й почав розминати кисті.
— Що там чутно? — запитав у дозорців.
— Наближається загін, — напруженим голосом відповів Свен.
Джон миттєво підібгався й зробив крок до спостережного пункту.
— Де?
Найманець мовчки вказав на дорогу.
— Їх більше, — злякано вигукнув хтось. — Що робитимемо?
Капітан заскреготів зубами з люті. Шляхом, здіймаючи хмару куряви, просто на них мчав загін шотландців. У променях сонця зблискували кольчуги, вістря списів та леза мечів у ремінних петлях, перекинутих через стегно, вітер шарпав різнобарвні кілти й пледи. Видовище вражало. Попереду мчав лицар у чорних обладунках і глухому шоломі.
Нолліс навіть головою помотав. Сам грізний Дуглас!
— Вельзевулів потрух, — пробурмотів Джон собі під ніс. — Та їх тут півтора десятка!
І думати нема чого нападати на такий великий і добре озброєний загін. Їх лише семеро, шотландців удвічі більше… Та на додачу Дуглас, перший меч Шотландії. Ні, це неможливо. А що, як усе-таки ризикнути? Їхній козир — раптовість… Від напруги в нього здулися жили на лобі. Примруженими очима він вдивлявся в скупчення вершників, намагаючись розрізнити серед них маленьку постать…
— Джоне, що нам робити? — повторив хтось.
— Сидіть тихо, — крізь зуби промовив Джон, не відриваючи погляду від шотландців.
Вони мовчки вдивлялися в юрбу ворогів, що рухалася на них, тримаючи зброю напоготові. У душі Нолліса боролися жадібність і страх. Якщо зараз вони втратять дівчисько, — це кінець. Із Дугласових лабетів її не вирвати ніколи. Що він скаже хазяїнові на своє виправдання? У душі піднялася хвиля злісного протесту. Добре серові Джеффрі віддавати накази! А що б він робив зараз, коли б виявився перед озброєним до зубів загоном?
— Готуйтеся до бою, — тихо віддав він наказ.
— Джоне, це божевілля, — заперечив Свен. — Нам їх не здолати.