Вони проїхали вже не менше п'ятнадцяти миль, але пошуки поки не мали успіху. Сер Вільям був розлючений. Жодних слідів утікачки, жодного натяку на те, що вона проходила тут… Дівчисько немов крізь землю провалилося. Коні стомились, їхні вкриті піною боки важко здіймалися, та Дуглас і далі гнав свого скакуна, мов божевільний, а решта не сміла відставати.
Сонце перейшло зеніт і поволі спускалося до обрію. Дункан Макфергюс невдоволено озирнувся: із заходу насувалася синя грозова хмара. Тепер вони ще й змокнуть до нитки… Цей навіжений Дуглас не зупиниться. Поступово небо затягало хмарами, почав накрапати дрібний дощик. Раптом кінь одного з вояків заіржав і збився з клусу. Вершник натяг поводи, зіскочив із сідла й стурбовано схилився над переднім копитом свого скакуна.
Дуглас неохоче змусив і свого коня зупинитися. Його густі брови зійшлися над переніссям.
— Що там сталося? — роздратовано поцікавився він, під'їжджаючи до них.
— Нічого особливого. Кінь розкувався. Адже коли ми виїжджали, навіть не оглянули як слід свого спорядження! Тепер доведеться шукати в цій глушині коваля, — тужно пояснив сер Дункан, під'їжджаючи до нього.
— Нехай шукає, — нервово повів плечем Чорний лицар. — А нам треба рушати далі.
— Скоро вечір, — зауважив сер Дункан. — Ось-ось почнеться дощ. Може, пошукаємо якого-небудь притулку?
Вільям так скажено глянув на нього, що Макфергюс відразу вмовк.
— Одного разу я вже послухався вашої поради, сере Дункане, — з погрозою в голосі озвався граф. — І які наслідки? Ваша люба небога втекла, а ми залишилися ні з чим.
Він хльоснув свого нещасного коня, той жалібно заіржав, стаючи дибки.
— Навіть якщо піді мною впаде кінь, мене це не зупинить, — крикнув Дуглас, граючись батогом. — Я все одно знайду її, бо ніколи не зупиняюся! Притягну до свого замку зв'язану, перекинуту впоперек сідла. Це дівчисько затямить, із ким здумало гратися!
Він щосили зігнув свого батога, з такою злістю, що держак сухо тріснув і зламався. Дункан тужно мовчав, дивлячись убік. Божевільний Дуглас… Цей навіжений таки не зупиниться, поки не отримає Еріку Тейндел.
Раптом щось привернуло його увагу й він зацікавлено витяг шию. Попереду з-за вигину шляху з'явився пістрявий візок, обвішаний бубонцями. Поруч із ним ішли, жваво розмахуючи руками та перемовляючись, двоє чоловіків у різнобарвному лахмітті. Літній товстун із лисиною, трохи схожою на тонзуру, правував своїм екіпажем, насвистуючи якусь приємну мелодію.
— Цигани, — презирливо мовив сер Дункан і відвернувся, втрачаючи будь-який інтерес до них.
— Мій любий друже, — зверхньо поплескав його по плечі Дуглас. — Це артисти, жонглери, а зовсім не цигани. Цигани — ошуканці та злодії, а ці чесні трудівники заробляють на хліб тим, що потішають шляхетну публіку. Зараз ми довідаємося в цих гідних фіглярів, чи не бачили вони нашої красуні. Може статися, те, чого не розгледіли неосвічені селяни, помітили ці спостережливі люди.
— І хочеться вам зв'язуватися з ними, сере Вільяме, — осудливо буркнув Макфергюс, приєднуючись до свого зверхника. — Чим допоможуть нам ці безбожники?
Але Дуглас не слухав його. Він скерував свого коня до артистів, які схилилися перед таким поважним сеньйором у низькому поклоні.
— Агов, фіглярі, чи не зустрічали ви молодої рудокосої дівчини на своєму шляху? — гукнув він. — На ній була синя сукня.
Артисти мовчали, злякано перезираючись.
— Мабуть, ці люди не такі кмітливі, як ви сподівалися, — засміявся Макфергюс.
— Прошу шляхетних панів пробачити, нам, — почувся раптом чийсь вкрадливий голос. — Мої друзі не звикли говорити з такими поважними особами.
Дуглас блискавично розвернув коня й побачив перед собою малого товстуна, що правував візком.
— А ти, виходить, звик? — глузливо посміхнувся він.
— Чого тільки не посилає Господь своїм дітям під час далеких мандрів, — ухильно відповів той.
— До справи, фігляре, — перебив його Дуглас, під'їжджаючи ближче та майже збиваючи його грудьми свого бойового чорного жеребця. — Відповідай, чи бачив ти цю дівку, і якщо так, вважай, що тобі поталанило. Вона моя наречена, і я дам гарну винагороду тому, хто вкаже мені її схованку.
Товстун, з вигляду зовсім не наляканий його різким тоном, смиренно вклонився.
— Перш ніж відповісти, я хотів би поставити одне запитання, — солоденьким тоном попрохав він. — Мені здається, я бачу перед собою сера Вільяма Дугласа, Чорного лицаря з Лідденсдейла?
— Атож, старий, — озвався сер Вільям. — Ти бачиш перед собою саме його. Ну а тепер, якщо ти не припиниш своїх балачок, то за мить взагалі перестанеш будь-що бачити.