Товстун поважно кивнув.
— Мені чомусь здається, що це правда, сеньйоре, тому я скажу швидко: ми бачили її. Більше того, я особисто розмовляв із нею. Помилки бути не може — тільки така гарна й незвичайна леді могла привернути прихильну увагу прославленого графа Дугласа.
Він знову низько вклонився, приклав руки до грудей і хитро поглянув на графа.
— А ти стріляний горобець, — посміхнувся Дуглас. — Скажи мені все, що знаєш, і я щедро винагороджу тебе.
Він відчепив від пояса гаман, дістав звідти шилінг і кинув його на землю. Товстун скромно посміхнувся й повів поглядом у бік артистів. За мить акробат спритно підхопив блискучу монетку з землі, перекинувся через голову й відкотився назад.
— Ви обіцяєте залишити мене й моїх товаришів живими, якщо я скажу вам щиру правду? — вкрадливо запитав лисий пройдисвіт.
— Обіцяю, — відмахнувся сер Вільям. — Честю присягаюся!
Товстун із виглядом змовника поманив їх рукою, і вони від'їхали вбік від шляху.
— Дівчина літ шістнадцяти з яскраво-рудим волоссям, що виблискує золотом на сонці, та ясно-зеленими очима. Справжня красуня, варто зауважити! Синя сукня, трішки подерта, ластовиння на носі… Я правильно описав її? — торговець нахилив голову й лукаво глянув на шотландців.
Макфергюс ствердно кивнув.
— Це вона!
Дуглас хижо вискалився й кинув товстунові срібну монету, котру той упіймав із моторністю, вартою заздрощів, та сховав за пазуху. Дункан мало не застогнав від жадібності. Як можна так розкидатися шилінгами!
— Давно ти бачив її? Говори, й отримаєш іще три таких самих, — звелів лицар.
— Недавно, шляхетні пани, — чемно відповів торговець. — Ми давали виставу в найближчому селі, й це було вранці… Авжеж, пізнього ранку. Вона запитувала дорогу на Едінбург.
Дуглас мовчки кинув йому ще три монети, які негайно щезли в пухких долонях інформатора. Макфергюс тихо вилаявся. Бісова дівка, через неї доведеться тепер ночувати в сідлі.
Однак сто фунтів того варті… До ночі вони її наздоженуть.
— Вона що ж, пішла просто оцим шляхом? — перепитав він.
Товстун пожував губами й замислено мовив:
— Ну, я б не сказав, що вона пішла ним…
— А що ж вона зробила, дідько тебе побий? — неввічливо закричав Дуглас, якому урвався терпець.
— Якщо бути точним, вона поїхала цим шляхом, — незворушно пояснив товстун. — Вона украла одного з наших коней, — зі смутком пояснив він, чесно дивлячись у вічі розлюченому шотландцеві.
— Ти що, глузуєш із мене, пройдисвіте?! — закричав Чорний лицар, скеровуючи свого коня просто на нього. — Я зараз почеплю тебе ось на цій гілляці! Ти напевне віддав дівчиську свою шкапу, а тепер намагаєшся виправдатися?!
Торговець замахав руками, зробив цілком безневинне обличчя.
— Господь із вами, сере Дугласе! Навіщо ж мені брехати? Ми ваші вірні слуги, бідні комедіанти, та й по всьому. Дівчина поїхала до переправи, на Карноут, якщо я не помиляюся, — швидко докинув він.
Кілька секунд Чорний лицар дивився на нього налитими кров'ю очами, а по тому пришпорив коня й пустив його з місця в галоп.
— За нею! — заволав він, озираючись на супутників. — Мусимо наздогнати її до переправи!
Усі як один зірвалися за своїм грізним проводирем. За мить на шляху лишилися тільки виразні відбитки кінських копит у намоклій пилюзі.
Торговець озирнувся на своїх поблідлих товаришів і зненацька підморгнув їм. Його сите обличчя розпливлося в широкій посмішці, зморщечки промінцями розійшлися від очей. Він швидко задріботів до них, і далі посміхаючись.
— Ну ти, Якове й зух! Як ти міг так із ним розмовляти? Адже це був сам скажений Дуглас. Ти не на жарт ризикував, — до нього неквапом наблизився акробат.
— І ми теж, — похмуро підтримав його дужий борець.
— Я вам казав: зі мною не пропадете, — самовдоволено відгукнувся торговець. — Ми непогано заробили на цій дівчинці.
Він весело підкинув на долоні п'ять срібних монет і відразу дбайливо сховав їх назад за пазуху.
— Ідіть уперед, пошукайте місця для ночівлі, бо нас ось-ось накриє дощем. Я вас наздожену, — він махнув рукою. — Здається, вісь трохи рипить…
Він заклопотано схилився над переднім колесом і почав цокати язиком, оглядаючи його. Ледь циркачі зникли за вигином шляху, Яків швидко заліз у візок і, злодійкувато озираючись, відчинив одну зі скринь, що стояли в глибині. Понишпорив серед якогось ганчір'я, спритним рухом витяг звідти невеличкий згорток. «Треба переховати», — подумав Яків. Покрутив у руках ганчірку й раптом піддався спокусі та швидко розмотав її. У темряві накритого запиналом фургона тьмяно блиснуло.