— Ну ж бо, ну! — цокочучи зубами, дівчина спробувала підбадьорити коня. — Ми випливемо…
Берег неухильно наближався, і вона вже майже повірила, що вибереться, але тут попереду почувся якийсь дивний гул. Вона з жахом глянула в той бік, звідки долинало це невтомне гудіння, й серце в неї обірвалося. Там, де Клайд плавно повертав праворуч, величезна маса води змінювала напрямок, і під високим стрімчастим берегом шаленів страшний вир. Вода дивовижно закручувалася, кипіла й пінилась по краях. Стромовина мчала їх із конем просто в цей пекельний казан. Це було так страшно, що Еріка істерично закричала й почала безладно бити рукою та ногами по воді. Вона б, напевне, наковталась води та втонула, але її врятувала конячина. Бідолашна, видимо, теж зачула щось і жвавіше засукала ногами. Корпусом кобилка нахилився вперед, судомно витягла шию: тварина відчайдушно боролося за своє життя, витягаючи заразом і свою вершницю.
Еріка не бачила, що діється на березі. Краєм вуха чула голосний лемент шотландців, а потім сильний сплеск позаду, але навіть не озирнулася. Страх цілковито володів нею. Бог чи хтось інший допоміг їм, але вони здолали стромовину, їх понесло геть від жахливого виру. Лиховісний гул теж лишився за спиною, але обидві були вже остаточно знесилені. Конячина вклала в ривок останні сили й тепер пливла значно повільніше, голосно форкаючи та важко дихаючи.
Дівчина відчула, як ноги поступово наливаються холодним свинцем, а мокра сукня неухильно тягне донизу. Несподівано гострий біль прохромив її правицю від долоні до ліктя. Еріка зойкнула й закусила губу. Рука зависла безвладним батогом. Бридка вода густо-брунатного кольору відразу почала заливати їй обличчя, раз у раз потрапляючи в ніс. Скаламученим поглядом Еріка оглянула рівну гладінь річки. Ось він, берег, уже близько, до нього лишилося два польоти стріли, не більше… Але вона відчувала, що не допливе. Вже нічого не чула, ні про що не думала. У вухах шуміло, свідомість вислизала…
Ще одна судома, сильніша за попередню, скрутила їй другу руку, й вона мало не закричала від болю. Сили не лишалося. Захлинаючись і вже непритомніючи, вона побачила широку піщану обмілину, на яку їх несло течією, і саме тут її ліва рука розтислася, випустила рятівну вуздечку. Дівчина почала повільно поринати в холодну глибину. Останньої миті здалося, ніби хтось щосили смикнув її за руку, а далі все поринуло в морок.
Розділ 15
Їй ввижалися якісь невиразні тіні, дивні й незрозумілі, в яких, якщо придивитися, проступало щось неусвідомлено знайоме. Дратувало те, що ніяк не можна було вгадати, що ж вона бачить насправді. Усе здавалося нереальним, немов дивилася крізь прозору тканину чи товщу води. Вода… Вона була скрізь: швидка, прохолодна, прозора вода. Вона повільно лилася в тягучих рівнинних річках і котилася гірськими водоспадами, виграючи на сонці. Пронизливий холод змінювався нестерпною спекою, безжальне сонце палило їй обличчя, вона стогнала, просила води… Еріка відчувала, як чиясь прохолодна долоня лягала їй на чоло, витираючи піт, і ставало трохи легше. Обличчя, таке знайоме, схилялося над нею, але риси розпливалися й вона ніяк не могла вгадати, чи то це стара Кетрін, чи батько, чи мама…
— Мамо! — голосно покликала вона.
Їй так хотілося хоча б раз побачити її обличчя, якого вона не пам'ятала, не могла пам'ятати…
— Спи, люба, — почула вона. — Нічого не бійся. Я поруч…
Глухуватий голос вона ледь розрізняла, та в ньому чулася любов. Тіні почали відступати, відходити в темряву, хитаючи головами, тільки щось безгучно шепотіли блідими губами. Вона поринула в глибокий сон без сновидінь.
…Еріка розплющила очі й кволо скрикнула від подиву. Вона лежала в невеличкому напівтемному приміщенні на простій дерев'яній лежанці, вистеленій сіном. Першої миті їй чомусь здалося, що вона вдома, у Тейнделі — такі тишу та спокій вона могла відчувати лише там. Умиротворення, здавалося, було розлите в самому повітрі цього місця. Як вона тут опинилася? А як же річка, холодна швидка вода, що безжально тягла її на дно? Дівчина пам’ятала свій божевільний стрибок з порому, боротьбу з виром, пам'ятала, як їй руку зсудомило…
Вона почувалася дуже кволою, з натугою змогла відірвати голову від оберемка запашного сіна, яке хтось дбайливо підклав їй під потилицю. Відкинула теплий плед, яким була вкрита, підвелася зі свого ложа й здивовано огляділася навколо. Ні, звичайно, це не Тейндел. Стіни з очерету, обмазаного глиною і мулом, невеличке віконце в даху, під ним — маленьке вогнище в кутку, над яким висів мідний чайничок із пом'ятим боком і зігнутою ручкою. Подекуди крізь щілини в стінах пробивалось яскраве сонце, пересновуючи крихітну кімнату вузькими смугами жовтого теплого світла. Обстановка була проста, але вражала надзвичайна чистота. Підлогу було ретельно виметено, вистелено свіжими травами, на стінах висіли дві в'язки золотавої цибулі та пучки лікарських рослин. Начебто справді вона опинилася в своїй дитячій кімнаті. Тільки стіни там були кам'яні…