Річард витяг кинджал із піхов і заходився зосереджено різати хліб і сир, а вона й досі не могла отямитися. У неї в голові все перемішалось. Він сидів тут і спокійно розповідав, як ризикував життям, щоб її врятувати… «Вирішив про всяк випадок простежити за Дугласом… Стрибнув за тобою у воду». Все дуже просто. Наче на прогулянку ходив! А кинджал, між іншим, був той самий, виграний нею в Хоїку, на змаганнях лучників. Він дотепер носив його з собою — виходить, пам'ятав про неї.
— Діку… — тихо озвалась вона, — скажи мені… Навіщо? Чому ти вирішив допомогти мені?
Шотландець мовчав, не полишаючи свого заняття. Він підняв на неї свої дивні очі барви горіха, й Еріка відчула, як у неї завмирає серце. Вона раптом спіймала себе на думці, що їй незвичайно добре тут, у цій малесенькій хатині, збудованій із в'язок очерету. Добре саме тому, що поруч він, Дік. На якусь мить у неї виникло таке відчуття, начебто вони давно-давно живуть тут разом, багато щасливих років, а зараз сідають обідати. Ось він устане, підійде до неї, звично обійме, вони разом підуть до столу…
Ото вже дурниці лізуть у голову! Вона ніяково відвела погляд, щоб він, не доведи Боже, не зміг прочитати всі ці дурнуваті думки в її погляді.
— Це той самий кинджал, який я віддала тобі в Хоїку? — невлад запитала вона, щоб хоч якось відволіктися від таких небезпечних мрій.
Далхаузі кивнув, невесело посміхнувся. Посмішка в нього була така сама гарна. Така, як тоді, коли вона вперше побачила його на тому нещасливому ярмарку — білозуба і ясна. Виходить, Річард носить подарунок, бо він йому дорогий…
— Але все-таки, чому? — вона зненацька осміліла й повторила знов. — Адже ти сказав, що…
— Слухай-но, — різко перервав її Дік, — не забувай, що Дуглас мій ворог. Я мусив знати, що він замислив. Ну й потім… я не люблю, коли хтось на когось починає полювати. Давай-но сідати їсти. Ти, певне, голодна, як вовк. Я ж бачу, якими очима дивишся на їжу.
Він поплескав рукою по оберемку соломи поруч із собою, запрошуючи сідати.
— Вибачай, але столу тут нема.
Еріка зніяковіла. Власне, а що вона очікувала почути? Річард Далхаузі вже одного разу виразно висловився про своє ставлення до неї.
І зовсім нічого не означає те, що він врятував її знову. Може, йому це було просто вигідно, та й по всьому. Він сам сказав, що стежив за Дугласом, а не за нею… Дік узявся до їжі, й дівчина вирішила піти за його прикладом. Чари, яким вона піддалася, було зруйновано: в її душі оселилися сумніви.
— Авжеж, не найкраще тут облаштовано, — підтвердила вона, наминаючи сир так, що за вухами лящало. — Що це за хатина?
Вона сказала так, просто аби щось відповісти, перервати тяжку мовчанку, але було видно, що її слова неприємно вразили молодого лицаря.
— Я знав, що тобі сподобається, — відповів Річард. — Ця хатина колись належала одній жінці… Мені вона дісталася в спадщину, і про неї мало хто знає навіть із моїх людей. Слухай-но, я відверто розповів тобі все. Тепер твоя черга; розповідай ти, як умовлялися.
Еріка зухвало на нього глянула. Отже, жінці. За кого він її має, запитується? Не гидує навіть такими злидарками, та ще й хвалиться цим!
— А якщо я нічого не розповідатиму? Ти напевно й так уже все знаєш, — глузливо мовила вона. — Навіщо тобі мої пояснення? І взагалі, це мої справи.
— Твої справи? — він мало не вдавився від такого нахабства. — Та вже ні, вибачай, люба. Я тебе виловив із річки, й тепер це також мої справи. Я хочу довідатися від тебе про одну річ…
Ця розмова почала виводити її з рівноваги.
— Лише одну? — глузливо перепитала вона. — Знаєш, останнім часом усім від мене щось потрібно. Мене це чомусь починає вже дратувати. Дядечко намагається мене вигідно продати, Дуглас — вигідно купити… Може, й ти теж хочеш взяти участь у полюванні за цією бісовою спадщиною? Давай, не соромся! Скільки ти хочеш отримати? Називай свою ціну.