— Не варто подяки, — похмуро відгукнувся він.
Вони замовкли, не знаючи, що сказати одне одному. Еріка відчула, як на серце знову наповзає чорна туга. Невже немає ради? Щоб знову не розплакатися, вона відвернулась і почала дивитися на луку, де, мирно помахуючи хвостами, паслися її гніда й високий сірий жеребець.
— Жива все-таки, — з теплотою в голосі мовила вона, киваючи на низеньку конячину з волохатими ніжками, яка нітрохи не бентежилася в товаристві стрункого лицарського коня та спокійно щипала травичку.
Річард неуважно глянув туди й кивнув. На його чоло набігла тінь — він про щось зосереджено думав.
— Невдовзі поїдемо, — повідомила Еріка своїй кобилці, підходячи до неї та погладжуючи її круглий бік. — Відпочила, й годі.
— Так, мабуть, — почула вона в себе за спиною голос замисленого Річарда.
У неї впало серце. Виходить, він все-таки вирішив її покинути. Незрозуміло, чому, але ця думка викликала такий розпач, що вона ледь не завила вголос.
— Я гадаю, виїдемо сьогодні ж, — провадив шотландець, заклопотано поглядаючи на небо. — Це місце безпечне, однак не можна довго зловживати його гостинністю. Досі нам таланило, але незабаром Дуглас отямиться й почне шукати тебе скрізь, а ці благенькі стіни нас не захистять.
— Ти що, хочеш сказати, що ми поїдемо разом? — вона затамувала подих.
— Звісно, разом, — почула впевнену відповідь. — А в тебе є інші пропозиції? Та й хто тебе пустить саму в мій замок? Мої хлопці так просто невідомій панянці, навіть такій гарненькій, воріт не відчинять.
Еріка заплющила очі й повільно набрала повні груди повітря. Так само повільно випустила його, пильно глянула на незворушного шотландця.
— Не знала, що в тебе взагалі є замок. Але хто тобі сказав, що я погоджуся туди їхати? — холодно запитала вона, підіймаючи брову. — Щойно ти заявив, що для блага Шотландії було б досить корисно віддати мене Дугласу. Хто поручиться, що ти не заманиш мене в нову кам’яну клітку? Я хочу повернутися додому, в Англію.
У Річарда трохи зблідли вилиці, але зовні він залишився спокійний.
— Додому? — похмуро перепитав лицар. — А ти впевнена, що він там у тебе лишився, цей дім? Що ти взагалі називаєш домом? Тейндел, Бархед? Чи, може, Беверлі? Невже ти така наївна й гадаєш, що твою родину вбили випадково?
Вона мовчки слухала його з виклично задертим підборіддям.
— Ні, я так не думаю, — відповіла дівчина. — Але не хочу про це говорити.
— А я хочу! — підвищив голос Далхаузі. — Боже, яка ж ти ще дитина. Та найдурнішому ісландському гусакові зрозуміло, що це справа рук того, хто зацікавлений у твоїй спадщині. Хтось довідався про заповіт і захотів, щоб Нортумберленд дістався йому, розумієш?
Він уже майже кричав. Відвернувся, відсапався.
— Тобі, напевне, здається, що я просто страху вирішив на тебе нагнати, чи не так? — гірко запитав він. — Я не хотів тебе лякати, але коли їхав за Дугласом, то помітив ще дещо.
— Що ж ти помітив? — із завмиранням серця спитала Еріка.
Чомусь їй стало зовсім зле. Річард зітхнув і зі злістю штовхнув ногою купу хмизу, рівненько складену біля верби.
— Не хотів тобі казати, — повторив він. — Але за нами йшов ще один загін. Хтось іще полює на тебе, крім Дугласа, розумієш?
Еріка кволо похитала головою з виразом недовіри.
— Цього не може бути, Діку. Ти помиляєшся…
— Я не можу помилятися! — твердо запевнив шотландець. — Кілька вершників, озброєних до зубів, досить мистецьки стежили за людьми Чорного лицаря. Гадаю, вони й мене помітили, але чомусь їм важливо було простежити за нами саме до того місця, до переправи. Там я їх загубив, не до того було. Але це правда — хтось іще наполегливо шукає тебе. Я впевнений, їм потрібна саме ти.
Дівчина вражено мовчала. У голові знову виникли забуті слова отця Годвіна. «Вони шукали тебе!» Боже, що ж їй робити? Невідомий убивця, що дістався до неї навіть у Шотландії? Ні, це маячня якась, не може такого бути!
— У тебе нема іншої ради, Еріко, — Дік помітив, що вона сумнівається. — В Англію тобі повертатися не можна, а тут за тобою полює Дуглас. Або ти довіришся мені, або пропадеш.
Вона змучено глянула йому в обличчя.
— Схоже, ти все вже вирішив за мене, Річарде Далхаузі? — в її словах чувся розпачливий виклик. — А якщо я просто не схочу? Що я робитиму там, у твоєму замку?
— Житимеш… — розгублено почав він. — Я сховаю тебе там, і ніхто, чуєш, ніхто не зможе заподіяти тобі шкоди! Благаю тебе, погоджуйся!
Останні слова вирвалися в нього мимоволі. Вона глянула скоса, й Діку здалося, що на нього глянув сумний лукавий ельф. Серце в нього забилося сильніше. Якщо вона зараз погодиться, це значить, що… Він змусив себе не думати про це. Дівчина зробила кілька кроків, замислено тягнучи вербовою гілочкою по молодому листю чагарника, що обступив хатинку.