— Знову ховатися від усіх, боятися вийти за кам'яні стіни, з тугою спостерігати крізь вузьку бійницю, як у весняному лісі розпускається перше листя… Вибиратися з замку тільки під охороною, щоб просто погуляти пагорбами, лякаючись при цьому кожного шереху. Нікуди не їздити, не пускати в дім чужих, боятися навіть сусідів… А потім усе одно отримати ніж або стрілу в спину, — жорстко сказала вона, збиваючи гілочкою жовту квітку купальниці. — І це ти називаєш життям? Саме так і жила моя мати ті три роки, на які батькові вдалося її зберегти.
Голос у дівчини задзвенів, у ньому почувся біль. Далхаузі з кам'яним виразом на обличчі слухав її, тільки жовна ходили на його високих вилицях.
— Якщо зараз я злякаюся і сховаюся, така доля чекає на мене теж, — Еріка з силою, до хрускоту, стисла руки. — Не має значення, де саме: в твоєму замку, чи в Беверлі. Дуглас все одно знайде мене й помститься, і ти сам це знаєш. Я повинна стати сильнішою за нього, розумієш? Не втікати, не ховатися — атакувати! Інакше він знайде й уб'є мене. Ти пропонуєш мені захист, і я вдячна тобі, але…
Дівчина підняла на нього благальний погляд своїм величезних зелених очей, і Дік не витримав, відвернувся.
— Пробач, Річарде, але я не можу прийняти твою пропозицію, — сумно завершила вона. — Крім того, ти забуваєш, що я не можу просто так жити в якомусь замку, невідомо на яких підставах…
Вона хотіла додати: поруч із молодим чоловіком. «Який, до того ж, мені страшенно подобається, подобається так, що навіть зараз я готова відмовитися від своїх слів і поїхати за ним», — ледь не сказала вона вголос і сама налякалася цих відвертих думок. Адже він ні слова не мовив про те, що пропонує їй стати його дружиною, навіть не сказав, що вона йому подобається! Просто запропонував: їдьмо до мого замку.
— О, так, я розумію, — сказав Дік якимось новим тоном. — Ти не житимеш «у якомусь замку», з якимось горцем. Ти ж англійська графиня, чи не так? Тобі належить величезна купа грошей. Я й забув. Даруйте, ваша світлосте!
Він вишукано вклонився, але в його голосі чулися злість і гіркота.
— Присягаюся, що довезу тебе до Едінбурга, як ти хотіла, і посаджу на корабель. І сподіваюся, що більше ніколи тебе не побачу, — майже щиро додав він. — Годі, нам час збиратися в дорогу. Не можна більше тут затримуватися.
«Хоч би як мені хотілося лишитись тут назавжди», — додав подумки Річард. Скрипнув зубами, розвернувся й розгонистим кроком рушив до маленької похилої очеретяної хатинки. Все звалилося — подумалось йому. Він і сам не розумів до пуття, чому на серце раптом накотили така туга й порожнеча.
— Діку, я зовсім не те хотіла сказати! — вигукнула Еріка, але він тільки рукою махнув і пішов геть.
…Вони їхали вздовж Клайда пліч-о-пліч уже кілька годин, але жоден поки не зронив слова. Вітер шарпав нечесане волосся Еріки і її драну сукню. Вона розуміла, що вигляд мала, щиро кажучи, не надто вишуканий, і від цього ще більше гнівалася.
Набурмошена, сиділа на своїй низенькій конячині й дивилася просто перед собою. У голові роїлася купа неприємних думок, а настрій був кепський. Що ж виходить? Колишній план, що виник у неї під час втечі, виявився нікчемним. Вона щиросердно гадала, що варто дістатися до Лондона, а там усе владнається саме по собі. Навіть не замислювалася, а як, власне, вона доможеться королівської аудієнції? І тепер з'ясовується, що Едуарда III нема в столиці — він, виявляється, веде війну на континенті. До того ж, за нею женуться Дуглас і ще якась зграя невідомих розбійників. Чудово! Що ж їй тепер, у Францію до короля їхати? Виходить, що так.
Еріка мала невиразне уявлення про те, де вона, ця загадкова Франція. Десь за морем.
Батько, який там бував, розповідав, що це найпрекрасніший у світі край — там завжди тепло, суцільні виноградники й повно фруктів, привітний і веселий народ. Дівчина зітхнула. Звичайно, хотілося б потрапити в цю казкову країну, але…
Вона змусила себе зосередитися. Треба спробувати спокійно обмізкувати все, що сталося з нею останнім часом. Але, крім того, що все її життя перекинулося догори дном, жодних інших здорових суджень на думку не спадало. Вона скосила око на незворушного Річарда Далхаузі, що їхав поруч, і серце в неї заболіло. Чому, щойно вони виявляються разом, негайно починають сваритися? Ось і знову ненароком скривдила його, хоча зовсім цього не хотіла… «А він? — відразу гнівно підказав внутрішній голос. Хіба він не образив тебе?»