— Я повернуся… О, я повернуся сюди, — прошепотіла вона так тихо, щоб Дік не почув.
Підвелася з колін і повільно почала обходити подвір'я. Ось і їхній старий колодязь. Камінь, із якого було складено круглу огорожу, здавався ще теплим — певне, зберігав тепло минулого дня. Дівчина поставила на нього лікті, сумно задивилася на мертву вежу Тейндела. Її погляд ковзнув по землі, і вона ледь не скрикнула. У світлі місяця погано вдавалося щось розгледіти, але там, де вона стояла, крізь купи сміття виразно проступала стежка. Еріка з відразою оглянулась. Їй здалося, що до неї доторкнулися чиїсь м'які жадібні лапи. Прокляті мародери! Все-таки дісталися й сюди.
Раптом вона завмерла, прислухаючись. Звідкілясь згори виразно почувся тонкий і сумний звук флейти. Еріка відчула, як у неї на голові з жаху заворушилось волосся.
— Агов! — здаля погукав Далхаузі. — Ти там що, заснула? Я відкрив його.
Еріка здригнулася, ніби справді прокинулась. Ні, напевне, почулося. Навколо тихо, ні вітерця, навіть листя на дереві не ворухнеться. Їй уже ввижається бозна-що. Мерщій підбігла до шотландця, нетерпляче схопила відкриту скриньку. Загорнуті в ганчірку, там лежали пожовклі пергаментні аркуші. Тремтячими руками дівчина вийняла їх і почала обережно розгортати. Пергамент злипся, подекуди кутики відпали, але в цілому навіть при такому освітленні можна було розібрати, що текст зберігся.
— Ось він, мій родинний скарб, — урочисто промовила дівчина, з гордістю показуючи аркуші своєму супутникові. — Тепер ніхто не зможе обвинувачувати мене в тому, що я привласнила чужий титул! Я не безрідна волоцюжка, а Еріка Персі, баронеса Тейндел.
Очі її на мить спалахнули гордістю.
— Це так важливо для тебе, — байдуже промовив Річард.
Його тон зіпсував їй настрій. Вона глянула без посмішки.
— Звичайно, важливо. Але не так, як ти думаєш.
Він холодно посміхнувся. Дівчина трохи презирливо знизала плечима й відвернулася. За весь час, поки добувалися сюди, вони з Діком навряд чи сказали одне одному більше, ніж за сьогоднішній вечір. Тільки про справи. Злізти з коня, розпалити вогонь, попоїсти, впасти на землю й заснути — ось і всі пригоди. Їм поталанило, їх не знайшли Дугласові люди, та Еріка не могла б сказати, що вона щаслива. Після тієї розмови, коли вона запропонувала йому гроші, він тримався з нею підкреслено сухо й відчужено. Як найманець із господинею.
Його образливі слова боляче зачепили її. Невже Річард і справді вважає, що їй важливі тільки гроші й титули? Тут, посеред її зруйнованого замку, це здалося особливо образливим. Чомусь саме зараз їй схотілося, щоб він зрозумів її правильно.
— Я думаю, що твоя родина для тебе теж багато значить, — голосом скривдженої дитини сказала вона. — Адже Далхаузі — це твій титул, і ти не соромишся його, чи не так?
— Ти помиляєшся, — рівним голосом відгукнувся Річард. — Саме мені й доводиться соромитися майже все моє життя.
Він почав діловито обтрушувати забруднені землею руки. Еріка здивовано глянула на шотландця. Що не кажи, а така заява може спантеличити кого завгодно. Втім, здається, Дуглас називав його сином зрадника? Що ж це за таємниця?
— Але, Діку… — несміливо почала Еріка.
— Годі, — різко обрубав він. — Я не бажаю говорити на цю тему. Терпіти не можу, коли хтось пхає носа не в свої справи.
Дівчина закусила губу від образи. Чому він так із нею розмовляє? Вона зачинила скриньку, обережно вклала її в свою дорожню торбу й мовчки покрокувала до воріт.
Річард уже почав відв'язувати коней, як раптом Еріка щосили вчепилася в його рукав. У неї злякано заблищали очі, коли вона глянула вгору.
— Тихше! — наказала вона. — Ти чуєш?
Він прислухався. Справді, якийсь дивний протягливий звук виник у повітрі й відразу обірвався. Начебто хтось тихо схлипнув…
— Треба їхати звідси чимшвидше, — пробурмотів лицар, міцніше припасовуючи торбу до сідла.
— Ні! — зненацька затялася дівчина. — Я повинна зайти туди.
Вона вказала рукою на вежу, що підносилася перед ними.
— І що це тобі раптом здумалося? — дивувався він. — Ще щось забула забрати?
— Ні, нічого я там не забула. Як ти не розумієш, я просто повинна… Ну, попрощатися, чи що. Адже це мій дім!
— Дуже правильне рішення — прощатися з примарами, — буркнув Річард. — Ну то йди, якщо тобі так хочеться. Там саме дах готується обвалитись, ось і нагодися в слушну мить.
Примхи цього дівчиська починали йому набридати. Треба швидше забиратися звідси — ось-ось з'явиться тут дехто страшніший за примар. Невже вона не тямить, як це небезпечно? Лізе на рожна, ні з чим не рахуючись. Він і далі вовтузився зі спорядженням, не дивлячись на Еріку. Повинна ж вона розуміти…