— Агов, поїхали, — кинув через плече, але відповіді не почув.
Шотландець із досадою озирнувся. Все-таки подалася в цю похмуру вежу, чорти б її взяли. І чому її весь час несе в такі місця, куди нормальну людину й медяним коржем не заманиш? Він знову примотав повід до конов'язі й швидко рушив до темного громаддя кам'яної будівлі.
Двері валялися поруч із отвором, який зяяв у вежі. Далхаузі сторожко зазирнув усередину, подумав і запалив невеличкий смолоскип. Ет, будь що буде. Вони вже й без того наробили тут неабиякого галасу. Якщо хто хотів їх помітити, то давно вже помітив. А в такій пітьмі можна й шию собі зломити.
— Еріко! — гукнув він у темряву. — Ти де?
Зробив крок, і тут у вуха йому вдарив розпачливий жіночий вереск. Щось темне з шумом вилетіло назустріч, і Дік з відразою відчув дотик м'якого шкірястого крила до свого обличчя. Кажан, здогадався він. Напевне, він не закричав тільки тому, що розумів, наскільки це безглуздо: дикий вереск Еріки заглушив усі інші звуки. Чортихаючись, шотландець кинувся вперед, мало не спіткнувся об якісь перевернуті лави, пробіг звивистим коридором…
Вилетів у залу й став як укопаний. Світла від смолоскипа вистачило, щоб освітити моторошну картину: якийсь худий обірваний хлопак тримав дівчину за руку, а вона відчайдушно пручалася.
— Відпусти її! — люто закричав Річард.
Розмахуючи смолоскипом, він кинувся до них. Дивний чоловік, вбраний у якусь чи то рясу, чи довгу сорочку, підперезану уривком мотуза, обернувся до нього й застиг, вражений жахом. У нього було тонке змарніле обличчя й біле, зовсім сиве волосся. Він був нітрохи не схожий на мародера чи грабіжника, й Дік мимоволі опустив смолоскип. Хлопець злякано випустив руку Еріки, що дивилася на нього божевільними очима, його губи щось прошепотіли… Річард вихопив кинджал і замахнувся ним, цілячись у незнайомця.
— Відійди! — крикнув він застиглій дівчині.
Звичайно, вона його не послухалася.
— Не смій його зачіпати! — заверещала натомість, кидаючись цьому дивному хлопцеві на шию. — Гі-і-іл!!
…Світло багаття кидало мінливі тіні й відблиски на обличчя трьох, які сиділи перед невеличким багаттям. Сивий юнак, час від часу полохливо озираючись, тихо продовжував свою розповідь:
— Мені пощастило — вони вирішили, що я мертвий. Що було потім, я пам'ятаю погано. Напевне, я виповз надвір і там втратив свідомість. Мабуть, і вмер би, адже рана була глибока, та мені знову пощастило. Пам'ятаєш, той старий кумедний дивак, що жив на верхівці гори?
Еріка кивнула. Вона з ніжністю дивилася в змарніле братове обличчя, час від часу доторкаючись до його руки, перевіряючи, чи це не сон.
— Він саме збирав на світанку трави неподалік від замку, коли на нас напали. Пустельник усе бачив і, коли вони поїхали, зважився зайти подивитися, чи нема кого живого…
Гілберт нахилив голову й здригнувся всім тілом. Голова в нього тепер сиділа на шиї якось криво. Далхаузі придивився й побачив широкий сизий шрам, що тягся від його шиї вниз. Хлопець помітив його погляд і посміхнувся безкровними губами.
— Це слід від удару мечем. Той вояк, що вдарив мене, саме відвернувся, його погукали, й удар припав трохи косо. Інакше я б не витривав. Отож, цей пустельник, отець Фольгест, переніс мене до себе й вилікував. Місяць я пролежав без тями, поки трохи видужав… Ось і вся моя історія.
Еріка тихенько схлипнула, і Гілберт несміливо доторкнувся до її руки.
— Не треба, сестричко. Все вже позаду, тепер ти вдома, — він помовчав, а потім заговорив скоромовкою: — Зрідка, коли заїдає туга, спускаюся вниз, у вежу заходжу… Коли я прийшов сюди вперше після всього, що сталося, було дуже страшно, але потім я звик. Навіть знайшов свою флейту. Я люблю тут грати, звук виходить особливо чистий, — щиросердно додав хлопець.
Дівчина прихилилася до брата, ховаючи мокре обличчя в долонях. Річард розумів, що вони зараз відчувають, але на душі в нього було кепсько. Вдома! Він підкинув хмизу в багаття, відсовуючись трохи далі від полум'я, що спалахнуло надто яскраво. Дивна поведінка цього хлопчика не йшла в нього з думки. Здається, він усе-таки трохи не сповна розуму. Ну гаразд, Еріка знайшла брата, якого вважала загиблим, але що вона тепер збирається робити далі? Невже вирішить залишитися тут?
— Чому ж ти… — він хотів запитати «не мстився вбивцям?», але язик якось не повернувся.
Гілберт сумно глянув на нього. Погляд його світлих, майже прозорих очей був безтурботний, мов небо навесні.