— Вас, певне, дивує, чому я ховаюся? Звичайно, життя в печерці пустельника не таке зручне, але й це непогано, коли хочеш просто жити. Напевно, восени я піду проситися в монастир, батько Фольгест обіцяв замовити за мене слівце.
Еріка з переляком і недовірою втупилася в братове обличчя.
— Але, Гіле… Це не твоя доля! Тобі ніколи не спадало на думку, що можна спробувати знайти вбивць батька й Бранвена і помститися? Адже їх усіх повбивали! Тепер ми разом, нам буде легше. Ти бачив, хто це зробив. Скільки днів я мучилася цим, не спала, уявляючи обличчя проклятого вбивці… Скажи мені, Гіле, хто це був? Хто?
Тепер у її голосі звучали гіркота й жага помсти. Гілберт страшно здригнувся, просто затрусився всім тілом. Накрив голову руками, зігнувся й почав розгойдуватися з боку на бік, щось мукаючи собі під ніс.
— Що з тобою? — запитала вражена Еріка, злякано хапаючи його за руку та заглядаючи у вічі. — Я тебе чимось налякала?
Той затрусив головою, ще сильніше закриваючись від неї.
— Ні, ні… Я нічого не бачив!
Вона відчула себе винною перед ним. Ах, якби знати раніше, що він живий! Може, якби вона була поруч, їй би вдалося хоч якось допомогти йому. Чомусь зараз Еріка відчувала себе набагато старшою за нього. Бідолашний маленький Гіл… Він завжди був такий боязкий і тихенький. Напевно, моторошна сцена в замку так налякала його, що він дотепер боїться невідомих розбійників. Он посивів, ніби старий! Нещасний… Дівчина безпорадно глянула на Річарда, ніби просила в нього допомогти.
— Гілберте, — лагідно озвався Дік, — прошу тебе, заспокойся. Нам просто потрібно знати, хто напав на замок Тейндел. Це дуже важливо, зрозумій. Твоїй сестрі загрожує страшна небезпека.
— Нам усім загрожує небезпека! — вигукнув він. — Ми приречені, наш рід приречений… Так він казав.
— Хто, хто казав, Гіле? — миттю стрепенулася дівчина. — Скажи мені, кого ти там бачив?
У її голосі звучала справжня мука.
— Та не бійся ти, скажи! — скрикнула вона, втрачаючи терпіння. — Я заберу тебе звідси, все буде добре, заспокойся…
— Ні! — замотав головою Гілберт, який і далі тремтів усім тілом. — Я нікуди не поїду. Ти не розумієш… Ти не вмирала, не металася в гарячці, не знаєш, як це боляче, коли навідліг б'ють мечем по грудях, — він замружився, а потім глянув на неї майже вороже, і Еріка опустила очі. — Нам нема порятунку. Потрібно забитися в шпарину, сховатися… Може, тоді він дозволить нам жити.
— Кого ти маєш на увазі? — суворо запитав Річард.
Гілберт знову потупився й почав колупати ціпком вугілля.
— Слухай-но, хлопче, я знаю, що тобі довелося пережити, — м'яко сказав шотландець. — Але ти повинен розуміти: твоє мовчання може призвести до того, що й ти, і твоя сестра загинете. Хто попереджений про небезпеку, вже наполовину врятований. Розкажи нам усе, і ми спробуємо що-небудь придумати.
Він простяг руку й підбадьорливо поплескав його по плечі. Й тут Гілберта прорвало.
— Та що ви можете придумати? — заникуючись від страху, істерично закричав він. — Проти кого ви хочете боротися, кому мститись? Могутній граф Нортумберлендський і ми — жалюгідні, слабкі й нікчемні! Ось хто наш супротивник. Ну що, ти задоволена, Еріко? Оце тобі правда, якої ти так домагалася…
Він важко задихав, схопився за груди. Дівчина широко розплющеними очами дивилася на брата, не в змозі усвідомити значення його слів.
— Граф Нортумберлендський? — півголосом перепитала вона. — Дядько Джеффрі?!
Той кивнув, болісно поморщився.
— Цього я й очікував, — недобрим тоном промовив Дік.
Обоє витріщилися на шотландця: Гілберт нічого не розуміючи, Еріка злякано.
— Стривай, Гіле, — повільно промовила дівчина. — Ти не міг помилитися?
— Як я міг помилитися, якщо головним у них був не хто інший, як наш наймиліший гість із Беверлі? — він охопив руками коліна й зігнувся в три погибелі. — Вони вдерлися в замок, убиваючи всіх, хто траплявся їм на шляху. Я сам чув, як їхній проводир репетував: «Убити всіх, нікого не залишати живого!» Я збігав сходами вниз, і він побачив мене… На мить я зустрівся з ним очима, й він засміявся мені в обличчя. «Отримай привіт від свого дядечка, хлопче», — крикнув він і вдарив мене мечем.
Його знову почало трусити. Еріка обійняла брата, пригорнула до себе, відчуваючи, як стукотить у нього серце.
— Джон Нолліс, — виразно промовила вона. — Тепер я знаю, хто це зробив.
— Це зробив граф Джеффрі Персі, — заперечив їй Далхаузі, який досі мовчав. — А це загрожує нам більшими неприємностями, ніж ми могли собі уявити. Цей Нолліс — тільки знаряддя в його руках, виконавець. Тепер я розумію, хто гнався за тобою вслід за Дугласом. Однак, він нахаба й сміливець. Не побоятися полювати за дичиною самого лицаря з Лідденсдейла!