Еріка вже згубила лік дням. Усі вони злилися в одну тягучу й одноманітну їзду, звичний біль, коли потрібно було змушувати себе сісти в сідло, й довгоочікуваний відпочинок, коли вона сповзала з коня й падала на землю, простягалась у блаженнім спокої. На лихо, літо стояло дощове, і їх полоскало зі справжньою заповзятливістю, так що дівчина вже й забула, що існує сухий одяг. Що не день вона почувалася гірше й останні два дні трималася на самій лише впертості. Ночами знову почало різати в горлі, язик спухав і ледь повертався в пересохлій гортані, але вона вперто не сходила з коня, ранками в знемозі падаючи на мокру землю. Їй не хотілося зізнаватись Діку в тім, що вона хвора, тим більше, що він поводився з нею, як і раніше, сухо й говорив тільки про справи. Іноді Еріці здавалося, що цей похід ніколи не скінчиться. Вона вже починала жалкувати, що не лишилася з братом…
Але одного чудового дня все таки скінчилося.
— Дивися! — вони в'їхали на вершину, й Річард вказав рукою кудись вдалину.
Займався свіжий ранок, у гіллі голосно щебетало птаство, вітаючи новий день. Дівчина стомлено підняла голову й глянула туди, куди вказував шотландець.
Дорога привела їх на вершину високої гори, що панувала над околицями. Внизу, під ними, розстелялася велика горбкувата долина. Зелені з фіалковим полиском пагорби, порослі вересом, плавно розрівнювалися й розчинялись у синьо-зеленому серпанку. А там, у цій незбагненній синяві, плавно й величаво дихало щось живе, ніби величезний дракон із казок, які розповідала їм на ніч Кетрін. Свіжий вітер, що прилетів звідтіля, дихнув їм у обличчя й приніс із собою незнайомий хвилюючий запах. Еріка була настільки заворожена цією незрозумілою величезною істотою, котра ховалося за обрієм, що навіть не відразу помітила жовтаво-сіру пляму на рівнині, на яку вказував їй Дік.
— Ось і Едінбург, — махнув лицар рукою кудись на північний схід. — Нам потрібно перетнути цю рівнину, й до наступного ранку будемо під міськими стінами.
— Діку, а що там? — дівчина захоплено піднялася на стременах, намагаючись розгледіти невідому істоту в синьому тумані.
— Там море, — з посмішкою сказав він, милуючись її розпашілим від цікавості обличчям. — Ти що, ніколи не бачила моря?
Еріка замотала головою.
— О Боже, невже я побачу його? Справжнє море… Діку, це чудово! Я так мріяла…
У неї навіть втома минулася. Схотілось розпростати руки й полинути туди, в цю синю невідому далечінь, що так звабливо мріла попереду. Ах, як шкода, що вони не вміють літати… Не довелося б спускатися цими крутими схилами, збиваючи ноги собі й коням.
— Не треба так квапитися. Гадаю, тобі воно ще набридне, — зауважив Річард. — Новачків на кораблі зазвичай страшенно заколисує. Якщо, звісно, нам взагалі вдасться сісти на корабель, — із сумнівом додав він.
— Чому б це нам не вдалося? — здивувалась Еріка.
— Бо Дуглас не такий дурень, як ти, напевне, думаєш, — він пришпорив коня. — За міські стіни ми, може, й потрапимо, але ось у порту на нас, певне, чекатимуть його люди.
— А як же ми потрапимо на корабель? — розгубилася дівчина.
— Придумаємо що-небудь, — байдуже відгукнувся шотландець, позіхаючи. — А зараз ми доїдемо ген до того лісочка й трохи поспимо. Ти теж стомилася, чи не так?
— Чого це ти став раптом такий добрий? — скептично поцікавилась вона.
— Просто наша подорож закінчується, — знизав плечима Дік.
— І я більше не набридатиму тобі, — продовжила Еріка. — Щоправда, тобі доведеться трохи потерпіти… До того моменту, коли доправиш мене до короля.
Вона гордовито поїхала вперед, спускаючись крутою стежинкою. Річард гмикнув.
— Якось уже дотерплю, — тихо сказав він сам собі.
Схили справді виявилися крутими, і вже зійшло сонце, коли вони спустилися. Ліс біля підніжжя гори перетинав доволі крутий яр, то там, то тут із зелених чагарів стирчали величезні камені, немов охоронці на варті. Мандрівники розташувались у затишній розпадині між великих каменів, які утворювали півколо, та взялися розсідлувати коней.
Еріка зачаровано провела рукою по синявій поверхні каменю.
— Мені здається, він дуже старий… — замислено мовила вона. — Якесь дивне місце. Нянька розповідала мені, що вони ще зустрічаються в дрімучих лісах.
— Хто? — запитав Дік, який уже діловито волочив цілий оберемок хмизу.