Виявляється, поки вона тут розглядала таємничі камені, він устиг назбирати дров.
— Ну, ці прадавні капища з каменів — кромлехи. Це священні місця, де молилися друїди. Кажуть, ночами це каміння світиться.
— Тобі потрібна нова сукня, — ще діловитіше зауважив шотландець, скидаючи свою ношу на землю.
— Що? — здивувалася дівчина.
— Я кажу, тобі потрібен новий одяг. Цей не годиться. Якщо ти збираєшся в'їхати в Едінбург у цій сукні, то краще вже відразу кричати на повен голос: я наречена, яка втекла від Вільяма Дугласа, за мене обіцяно винагороду!
Еріка відволіклась від побожного споглядання загадкових менгірів і засичала, як розлючена кішка:
— Не смій називати мене нареченою Дугласа!
— Ну, можеш горлати, скільки заманеться, а суть від цього не змінюється, — посміюючись, заявив Дік. — Гадаю, такою тебе вважає вже вся Шотландія.
— Гаразд, що ти пропонуєш? — роздратовано поцікавилась вона. — Де я візьму новий одяг? Може, виткати його з соснової глиці?
— А що, непогана ідея, — схвалив Річард, підходячи до свого сірого жеребця. — Можливо, це хоч трохи виправить твою колючу вдачу.
— Це в мене колюча вдача?! — Еріка задихнулася від обурення. Вона зібралася дати гідну відсіч таким вочевидь несправедливим заявам, але здивовано витріщилася на шотландця, який уже сидів верхи. — Ти куди?
— Хочу проїхатися до найближчого селища, дізнатися, що та як, — невиразно озвався лицар. — Тут неподалік, миль за десять, тримає харчевню один мій старий знайомий… Заодно спробую знайти тобі якусь одежину. Шкода, звичайно, але доведеться знову на якийсь час перетворитися на хлопця.
— Ти що, залишиш мене саму? — жалібно запитала Еріка.
— Слухай-но, я мушу дізнатися, що діється в Едінбурзі, — з досадою пояснив Дік. — Не забувай, у мене, крім твого порятунку, є ще й мій обов'язок перед країною. У Едінбурзі чекають мої люди, і гадаю, вони вже почали непокоїтись. Я погодився взяти тебе з собою у Францію, але це не значить, що я забуду про свої обов'язки!
Еріка злісно глянула на нього.
— Твої люди? Ага, зрозуміло, — в'їдливо зауважила вона. — Мабуть, величезний загін, із яким ти нападеш на ненависних англійців. Тоді зрозуміло, чому ти подорожуєш по Шотландії самотою.
Вона зневажливо гмикнула. Він кидає її тут саму, серед дрімучого лісу, щоб заспокоїти трьох своїх зубожілих слуг! Для нього завжди була важливішою ця дурнувата Шотландія. А як же вона?
Річард миттю став чорніший за хмару.
— Слухай-но, за кого ти себе маєш? — брутально запитав він. — Уже подумки володієш Нортумберлендом? Так, уяви собі, в мене є замок, є люди, за яких я відповідаю і яких занедбав через дурне дівчисько, що постійно потрапляє в халепу! Тобі не спадало на думку, наприклад таке: на світі, крім тебе, є ще хтось?
— А тобі не спадало на думку, що крім Шотландії, існують живі люди? — зненацька розлютилася вона. — Тільки й чую без кінця: благо Шотландії, воля, помста! Це просто смішно!
Лицар судомно стис рукою поводи коня, який не стояв на місці. Помітно було, що він себе насилу стримує.
— Що ти розумієш у всьому цьому, — презирливо процідив він крізь зуби. — Для тебе ці слова завжди були пустим звуком. Ти дбала тільки про себе. Для тебе головне — отримати свою спадщину, інше тебе не обходить.
— Неправда! — запально вигукнула Еріка. — Мені не потрібна ця бісова спадщина, будь вона проклята! Я хочу жити на світі, щоб ніхто не смів зачіпати мене й мою родину. У мене просто нема іншої ради. Для цього й потрібні гроші, чи не так? Ти ж просто хочеш воювати!
Обличчя в Річарда на мить спотворилося так, що вона злякалась.
— Я ненавиджу війну не менше, ніж ти, — чітко вимовив він. — Затям це. У мене батько загинув на війні через чужу зраду, яку приписали йому… А ще — троє братів. Сестру й матір англійці спалили в замку, вони згоріли живцем. Мій дім теж зруйнували, як і твій, тому я розумію тебе. Але я зрозумів і ще дещо. Якщо хочеш вистояти й перемогти своїх ворогів, треба самому навчитись боротися.
Вони замовкли, й на галяві запала тиша. Тільки зараз Еріка почула, що від каменів відбивається дивна глухувата луна, немов прадавнє капище нишком повторює їхні слова.
— Ти чуєш? — стривожено запитала вона.
Дік підозріливо прислухався.
— Авжеж, щось таке… Якийсь тихий гул.
— Це камені, — злякано сказала Еріка. — Ми їх стривожили…
— Не мели дурниць, — невпевнено озвався лицар. — Пробач, здається, я наговорив зайвого. Але все-таки ти повинна розуміти, що ми самі не впораємося. Я мушу знайти своїх друзів.