— Так, звісно, — приречено пробурмотіла вона. — Ти маєш рацію. Я дурна, але мені просто дуже не хочеться залишатися самій. Коли ти повернешся?
Камені стихли, ніби вдовольнилися їхнім швидким примиренням. Раптом дівчина зрозуміла, що зовсім забула, як воно — бути самій. Звичною стала присутність цього шотландського лицаря, його в'їдливі жарти, навіть його бурчання. Раптом із Діком що-небудь станеться, що вона тоді робитиме? Мабуть, уперше дівчина серйозно замислилася над цим.
— Сподіваюся, скоро, — була скупа відповідь. — І, швидше за все, не сам, а з помічником.
— Із ким це? — ревниво поцікавилася дівчина.
— Еріко, не дурій, — суворо мовив шотландець. — Їжа в тебе залишилася, з голоду не вмреш. Я посвищу ось так, — він вибагливо свиснув, — коли повертатимусь. Сиди сумирно, нікуди звідси не йди! Місцина тут відлюдна, жодна людина при здоровому глузді сюди з доброї волі не поткнеться.
Еріка ще хотіла запитати, чому це саме такі люди не навідують цю місцину, але Далхаузі вже пришпорив свого коня й зник у лісі.
— Ось і залишилися ми з тобою самі, — сумно сказала дівчина своїй конячці, що відповіла їй приязним форканням.
Еріка ніколи не бачила такого великого міста. Що й казати, вона була вражена, коли наблизилася до величезних стін із сірого каменю заввишки добрих п'ятдесят ярдів, що обступали гордовитий Едінбурзький замок, який стояв на Замковій скелі. Прадавня резиденція шотландських королів… Відверто кажучи, Еріка уявляла її собі не такою похмурою. За нижчою стіною, яка обгороджувала місто, де-не-де виднілися шпичаки над церквами, а гострі дахи будинків зливалися в суцільний ліс — принаймні, так здавалось дівчині. Звичайно, Едінбург не міг зрівнятися своєю красою та пишнотою з Парижем, Лондоном чи навіть Руаном, однак для людини, яка все своє життя провела серед пагорбів і долин, він був величним видовищем.
Далхуазі, як і обіцяв, з'явився не сам. Вранці разом із умовним посвистом у таборі матеріалізувався радісний Оуен. Здавалося, веснянкуватого пажа нітрохи не здивувало те, що він знову бачить Еріку. Хлопчисько був у найкращому гуморі й здавався сповненим сили та енергії. Вона й отямитися не встигла, як уже знала всі новини. Виявляється, Дуглас сидить у Едінбурзі ось уже тиждень, оголосив по всьому королівству, що в нього вкрали наречену. Порт перекрито, на всіх брамах стражників підкуплено, й щовечора вони повідомляють Дугласу, хто прибуває в місто. Але він, Оуен, ще завдасть їм усім перцю. Приблизно такий вигляд мали справи в поданні спритного пажа.
Річард же, навпаки, був такий похмурий, що дівчина так і не зважилася ні про що розпитати його. Тепер на Еріку начепили чоловічий костюм, який жахливо заважав їй. Тверда куртка з кепсько вивареної буйволячої шкіри по-дурному відстовбурчувалася на спині та на грудях, комір різав шию, плед сповзав, і дівчині раз у раз доводилося поправляти всю цю незвичну конструкцію. Кілт надягти відмовилася навідріз. Цього тільки й бракувало — заголювати ноги вище коліна! Це не для неї.
Вони з Діком та Оуеном повільно під'їхали до міських воріт, і Еріка відчула себе досить незатишно перед чотирма стражниками, які охороняли в'їзд у Едінбург. Величезні чавунні ґрати було піднято, й вони нагадували пащеку якогось чудовиська, ладного її проковтнути. Вона мимоволі зіщулилась, але відразу згадала Річардові настанови та прибрала нахабного вигляду.
— Куди прямуєте? — похмуро поцікавився стражник.
— Наше судно «Свята Маргарет» завтра відпливає у Францію, — впевнено відповів Дік. — Я — лицар із почту графа Мара, а це двоє моїх зброєносців.
Він потрусив перед обличчям стражника заяложеним пергаментним сувоєм, на який той скосив око з помітною повагою.
— Що ж, проїжджайте, — буркнув він.
— Дрібнуватих зброєносців добирає собі граф Мар, — почула Еріка його слова, супроводжувані незлим смішком решти.
Вона зітхнула з полегшенням. Ніхто не вихопив зброї, не накинувся на них із лементом: «Це вони, в'яжи їх!» Що ж, потрапити всередину було доволі просто. А ось як їм вдасться вислизнути з цієї мишоловки? В'їжджаючи у ворота, вона з погано прихованим острахом оглянула грубі стіни, що змикалися десь у неї над головою.
Дівчина взагалі почувалася незатишно. Це чуже місто лякало її. Може, через сутінки, які швидко спускалися на його криві брудні вулички. Оточена зусібіч будинками, вона відчула себе в кам'яному мішку й зацьковано озиралася в пошуках вільної місцини. Громаддя Едінбургського замку, оточеного глибоким ровом, і міська площа перед ним залишилися ліворуч, і тепер, зважаючи на мало не розвалені халупи, втікачі перебували десь на околиці Старого міста. Еріку вразило те, що будинки в такому величезному місті були такі самі, як і в найбіднішому селищі: дахи вкриті дерном, стіни обмазані мулом, вікон нема…