Річард їхав попереду й затято мовчав. Їй страшенно хотілося під’їхати до нього й запитати, куди ж вони прямують. Але Далхаузі навіть не дивився в її бік. Це був якийсь зовсім новий Річард. Зібраний, рішучий, він віддавав накази, які хотілося беззаперечно виконувати. Очі в шотландця були напружено звужені, рука лежала на мечі, ладна будь-якої миті вихопити смертоносне лезо. Дівчина всією шкірою відчувала небезпеку, що нею віяло від лицаря.
Мимоволі вона засумнівалася в цій людині. Що, як це чергова хитромудра пастка і її просто везуть до Дугласа? Адже Еріка, як і раніше, майже нічого не знає про Річарда Далхаузі, навіть попри те, що вони вже два тижні подорожують разом. Ні, не може бути. Адже вони домовилися… Еріка ледве стримувалася, щоб не під'їхати до нього й не зажадати, аби відвіз її назад, але він не звертав на неї анінайменшої уваги — пильно стежив за всім, що відбувалося навколо. Зате Оуен був тут як тут — їхав поруч і торохтів без упину. Вони ще й дня не пробули разом, а він уже набрид їй до смерті. Він підморгував, кумедно надимав щоки, робив таємниче обличчя, загалом, усіляко демонстрував, що цілком обізнаний із усім, що відбувається. І як тільки Дік його терпів?
Дівчина знову скосила око на незворушного шотландця. Як би їй хотілося довідатись, про що він думає…
— Приїхали, — почула вона.
Веснянкуватий паж весело підморгнув їй, і Еріка здригнулася, відволікаючись від своїх думок. Вони опинилися перед довгастою похилою халупою, щоправда, складеною не з очерету, а з дощок. Над дверима закладу красувалася досить поважного віку вивіска, на якій було намальовано щось невиразне — чи то потворну рибу, чи грубий меч із одним оком.
— Що це? — не стримала свого подиву Еріка.
— Таверна «Тиха гавань», — радісно повідомив їй Оуен. — Ми тут завжди зупиняємося! Це найкращий заклад у місті. Годують пристойно й беруть недорого, — хазяйновито докинув паж.
Річард уже розсідлував свого коня. Дівчина скептично оглянула халупу й зітхнула. Авжеж, із усього видно, що не палац. Але після ночівель під дощем і це тішило. Еріка мовчки зіскочила зі своєї гнідої, звично взялася розсідлувати її.
— Агов, Оуене, допоможи їй, — півголосом кинув через плече Дік. — І вирушай.
Дівчина здивовано підняла одну брову. Вона завжди сама доглядала свого коня й допомоги зовсім не потребувала. Та Оуен уже спритно послабив попругу, відтиснув дівчину від коня та взявся за повід, збираючись вести тварину в стійло. Схоже, гніда зовсім нічого проти цього не мала.
Річард уважно огледів усе навколо й поманив її за собою. Вони пройшли вздовж стіни, кудись звернули, й незабаром опинилися перед малесенькими дверима.
— Сюди, — коротко наказав шотландець.
Коли ввійшли в темне приміщення, Еріка на мить осліпла. Вона об щось спіткнулася й ніяково ввіткнулась у спину Далхаузі.
— Ох, пробач, — поквапливо відсторонилася.
Шотландець мовчки запалив світильник, і в кімнаті відразу засмерділо прогірклим баранячим салом, яким було просочено ґніт.
— Давай руку, — він обернувся до неї, простяг свою долоню.
Еріка взялася за неї, несміливо глянула на нього й завмерла. Чомусь її збентежив його завзятий погляд — зовсім як тоді, в Бархеді. Здалося, зараз Річард притягне її до себе, обійме, й вона відчує на своїх губах смак його поцілунку… Господи, які дурниці лізуть у голову. Вона за два кроки від свого лютого ворога, а на думці така нісенітниця!
Дік із досадою відвів очі — помітив, як вона зніяковіла. Вони залишилися вдвох, і не піддатися спокусі було складно. Зусиллям волі він змусив себе не думати про те, що вони знову самі. Тільки налякав її…
— Дякую, — пробурмотіла дівчина, сідаючи на тверду лаву, яка, очевидно, слугувала в цій кімнатці за єдине ліжко. — Тут ми й житимемо?
— Тільки переночуємо. «Свята Маргрет» відпливає завтра.
Він узявся хазяйновито розставляти на розхитаному столі якісь миски.
— Як? — переполохалася Еріка. — Завтра?! А ми встигнемо?
— Не хвилюйся, встигнемо, — заспокоїв її лицар. — Я зумисне привіз тебе сюди напередодні відплиття — у Дугласа так менше шансів знайти тебе в місті. Хазяїн харчевні — мій старий друг, він нас не викаже. Нам поталанило, що в Едінбурзі в нашого ворога не такий великий загін. Нам вдалося прослизнути в місто непоміченими, виходить, половину справи вже зроблено. Звичайно, не слід забувати, що порт натоптано людьми Чорного лицаря. У мене є один план… Але спочатку дочекаємося Оуена.