— Видно, дорогі коники, — ліниво мовив один із моряків, заздро поглядаючи на молодят, що обіймалися. — Чуєш, та годі вам лизатись! Усю душу роз'ятрили. Моя он прощатися зі мною вже давно не ходить — удома цьомкне, й досить.
Шотландці незлобливо загиготіли.
— Діло молоде, — поважно кинув сивий лоцман, який вочевидь користувався неабиякою повагою в товаристві. — А доладна в тебе жінка, — звернувся він до хлопця. — Не боїшся залишати її тут саму? А ну, як украдуть?
Молодий моряк ніжно посміхнувся дружині й похитав головою.
— Не боюся, — відповів спокійно. — Я її краще з собою візьму!
— Молодець! — озвався ще один, смаглявий горбоносий моряк у засмальцьованому береті. — А що, хлопці, вип’ємо, щоб і на нас так чекали на березі, як на цього хлопця!
Шотландці зсунули докупи глиняні кухлі, хтось крикнув: «Ще елю!» — і про них забули.
— Фух, — витираючи мокре чоло, відсапалася Еріка, — я думала, що все, не відчепляться. Ти думаєш, ніхто не здогадався? Слухай, ти знову випростався. Зігнися!
Дік непомітно поправив пучок соломи, що з'їхав із плеча, й зігнувся.
— Вибач, забув, — сказав він, нахиляючись до самого її вуха, ніби казав щось ніжне. — А ти як?
— Нічого, — пошепки відгукнулася дівчина. — Тільки солома дуже колеться. Невже неодмінно треба було так багато її туди натоптувати?
Дівчина роздратовано глянула на нього.
— Більше ніжності в погляді, моя люба, — попередив її Річард. — Не забувай, ми ж одружені.
Він хитро підморгнув їй, і Еріка мимоволі почервоніла. Звичайно, все це жарти, але вона й так насилу погодилася на таку авантюру. Ще б пак, зображати дружину цього нахаби! Спочатку вона просто задихнулася від такої пропозиції, але Дік запевнив, що він сам цього хоче ще менше, але іншої ради нема. Зараз навіть вона змушена була визнати, що план вдалий, а тоді це здавалося суцільною помилкою.
Але попри те, що досі все йшло добре, Еріка відчувала, як у неї трусяться ноги від дикої нервової напруги.
— Скоро вже? Я вся змокла від ляку, — зізналася вона.
— Бачиш он той корабель, що найдалі? — спокійно заговорив Дік, вказуючи на двощоглову карраку. — Це «Свята Маргрет». Нам потрібно дочекатися слушної миті. Пам'ятай, щойно остання людина зійде сходнями на палубу, тут якраз ми й повинні діяти. Цієї миті піднімуть якір, і корабель почне відчалювати. Гаррі та Джек подбають, щоб сходні не підняли завчасно. Як тільки побачиш, що якір піднімають, біжи щодуху на корабель.
— Я боюся, Діку, — прошепотіла Еріка.
— Не бійся, — тихо промовив він. — Я поруч.
Його впевнений тон подіяв заспокійливо.
— Ти в мене така пампушечка, люба, — раптом голосно сказав Річард, не відводячи уважного погляду від найближчого причалу.
Там, здається, щось відбувалося. Двоє здоровенних хлопців тягли від сходнів хлопчиська, який щосили впирався. Хлопчисько був неймовірно рудий, просто замилуватися можна було.
— Та що ж це діється, га, люди добрі? — закричав хтось із матросів. — За сьогодні вже другого рудого потягли. Скільки ж можна?
— Що там? — почула Еріка гучний владний голос, який змусив її завмерти від жаху.
Стражники тягли повз них хлопчиська, що несамовито репетував. Вільям Дуглас кинувся до своїх людей, розштовхуючи щільну юрбу. На мить злякано застиглій дівчині здалося, що Чорний лицар побачив її. Вона втратила контроль над собою та рвонулася геть, але чиясь залізна рука пригорнула її, не даючи можливості поворухнутися.
— Не хвилюйся, люба, — голосно сказав лицар, — напевне, якогось злодюжку спіймали. Ну-бо, швидше, поцілуй мене, — почула вона його шепіт.
— Що?! — обурилась Еріка.
Вона хотіла сказати, що такої угоди не було, але Дік раптом швидко притяг її до себе, не даючи часу на роздуми. Вона не встигла отямитися, як раптом зрозуміла, що цілується з ним. Цілується по-справжньому, без будь-якої гри, серед цієї величезної чужої юрби, і їй це страшенно подобається. Її не обходили Дуглас, наймані вбивці від дядечка, та й усі навколо, більше того — Англія, Франція і Шотландія всі вкупі… Вона відчувала божевільну радість, бо це диво повторилося з нею, і знову його чудові губи торкалися до неї так ніжно, що в неї почала паморочитись голова… Річард цілував її зовсім інакше, не так, як тоді в Бархеді, — не було цього божевільного злого натиску — сама лише ніжність. Нехай це тільки гра, але зараз вона була щаслива.
— Ти поглянь, досі ніяк не намилуються, — пролунав над ними чийсь веселий голос.