Еріці раптом згадалося, як вона плакала тоді на кораблі, безсоромно, при всіх обіймаючи його. Вона так перелякалася, що він загине, — геть-чисто забула на якийсь час про правила пристойності, стрімко кинулася до лицаря, коли його витягли на борт «Святої Маргрет». Дік, мокрий з ніг до голови, цокотів зубами, притискаючи її до себе здоровою рукою, і сміявся. А вона плакала від щастя, повторюючи, як заведена: «Тепер усе буде добре, усе буде добре»…
Дівчина схлипнула, розмазуючи брудні сльози по обличчі. Куди все це поділося? Куди пішло те, що пов'язувало їх під час подорожі, коли вона вдавала, що спить, спостерігаючи за ним з-під опущених вій, а він дивився на неї крізь вогонь, не зважуючись наблизитися? І на кораблі все було інакше — він був уважний до неї, вони щоразу довго сиділи, розмовляючи про всяку всячину… Це були найщасливіші години в її житті, воно знала це твердо. Більше ніколи цього не повториться, ніколи. Як дивно… Коли за ними гнався Дуглас, переслідували наймані вбивці, вона була щаслива, бо поряд був Дік. Але тепер гонитва скінчилася, її тривала подорож наближається до благополучного завершення, але чому ж тоді на серці так гірко й самотньо? Якби він покликав її, тільки пальцем поманив, вона б із радістю відмовилася від усього та побігла за Річардом куди завгодно — хоч у Англію, хоч у Шотландію, хоч до чорта в пекло… Але Дік не любить її, тепер це ясно, як Божий день.
Еріка опустила голову на коліна. Отак би й залишитися тут, не рухаючись.
— Агов, ти чого? — почула вона переляканий голос Оуена.
Він насторожено втупився в неї, опускаючи на землю величезного вузла, в якому щось дзвякало.
— Нічого, — зі злістю відповіла дівчина, витираючи сльози.
— Ні, ну справді… Що сталося?
— Не твоя справа, зрозумів?! — закричала вона. — Не бачиш хіба, як я радію!
Вона схопилася на ноги й широким кроком вийшла за двері, залишила пажа в цілковитому здивуванні.
…Гонець мчав шляхом, нахльоскуючи гнідого коня. Грудки болота летіли з-під копит скакуна, забризкуючи королівські лілії, вишиті на блакитній котті посланця.
У таборі шотландців панував лінивий спокій, який зазвичай настає по тривалому стомливому марші, коли військо зупиняється на відпочинок. Два командирські намети, розгорнуті похапцем у невеличкому ліску, в сутінках вирізнялися серед дерев, освітлені полум'ям безлічі багать. Після недавнього дощу мокре галуззя тріщало й запекло диміло, в таборі апетитно пахло щойно приготованою їжею. Навколо кожного багаття у вільних позах розташувалися солдати, відпочиваючи після важкого денного переходу — вечеряли, чистили спорядження або просто спали, загорнуті в пледи.
Швидко сутеніло. Заходове сонце опускалося за сусідній лісок величезною криваво-червоною кулею, забарвлюючи небо в багряні-сині тони. Стражник, що сидів на перегородженому колодою шляху, пильно вдивлявся в сутінкову далеч.
— Кого це до нас чорти несуть? — невдоволено пробурчав старий шотландець, відриваючись від своєї миски з кашею та хапаючи довгу піку. — Агов, агов, легше, приятелю! Стримай свого коня, бо якщо він забризкає рештки моєї вечері, я буду незадоволений.
Посміюючись, він перегородив гінцеві шлях. Із гнідого коня летіло жмуття піни, боки важко опадали.
— Мені терміново потрібен граф Мар! — по-французьки вигукнув гонець. — Йому послання від маршала Одрегема!
Шотландець тяжко зітхнув, не опускаючи піки. У його бороді застрягли шматочки каші, й він ретельно почав виколупувати їх звідтіля.
— Ну чого ж ти лепечеш не по-нашому, га, любий? Хто ж тебе зрозуміє? І що за мова така дурнувата… Та бачу, бачу, що на тобі намальовано, — щиросердно забалакав стражник, коли побачив, як той гарячкує та тицяє собі в груди, вказуючи на королівські лілії.
Старий неквапно обернувся назад і махнув рукою:
— Агов, Кваку, ходи-но сюди! Хутчій-бо!
Гонець люто вилаявся. З кущів майже миттєво зринув невисокий чорнявий юнак, котрий, видимо, виконував при стражникові почесну посаду перекладача.