— Ні, — вперто насупився Мар. — Ми підкоряємося французькому маршалові й повинні діяти однаково з військом союзників. Годі. На сьогодні я оголосив усе, що хотів, а зараз повертайтеся до своїх загонів і починайте готуватися до бою. Вранці ми виступаємо. І хай допоможе нам святий Андрій.
Він коротко кивнув, і шотландці потяглися до виходу.
— Ви як знаєте, а мені все це не подобається, — вибираючись із намету, з серцем заявив Макгіл. — Битися пішки — навіщо? Так валійці хутко розстріляють нас, поки ми витягатимемо ноги з оцього болота! Агов, Діку, як ти думаєш?
Але Далхаузі вже зник у темряві — майже бігцем подався до місця спочинку свого загону. Одна-єдина думка билася в його мозку: якнайшвидше відіслати Еріку. Байдуже, куди, аби тільки подалі звідси…
Він швидким кроком перетинав лісок, вдивляючись у яскраву пляму багаття попереду. Дивно, біля вогню її не видно. Крізь гілля він розгледів своїх хлопців, які, зважаючи на все, вже повечеряли та збиралися вкладатися спати, але в освітленому колі багаття дівчини не було. Може, вона вже спить? Річард нетерпляче ступнув уперед. Треба розшукати Оуена…
— Ну ось, я ж казала, що все охолоне, — Еріка тихо виступила звідкілясь із темряви йому назустріч. — Чому тебе так довго не було?
Річард ледь не підскочив від несподіванки. Все-таки ніяк не міг звикнути до її дивацтв. Ходить вона лісом зовсім нечутно, начебто ельф якийсь.
— Що ти тут робиш сама в темряві? — суворо запитав він. — Я ж тобі заборонив відходити далеко від табору.
Всупереч бажанню, в його голосі чулося щире полегшення від того, що він бачить її, живу та здорову.
— Що сталося? — миттєво насторожилась вона.
Шотландець приречено зітхнув. Ні, від цих жінок нічого не сховається. Він раптом відчув, що ладен зараз схопити її в обійми, міцно пригорнути до себе й не відпускати більше ніколи — така вона була йому дорога цієї миті. Її любе вилицювате личко невиразно вимальовувалося в темряві, освітлене далеким світлом багать. Діку до нестями схотілося провести рукою по її теплій щоці, погладити розкішне розпатлане волосся… Видно, щось таке відбилося на його обличчі, бо в Еріки ледь здригнулися губи, вона трохи подалася вперед, ніби чогось очікуючи.
— У мене кепські новини, — видихнув він одним духом.
Вона вся завмерла, обличчя в неї зробилося переляканим, і без того величезні очі розширилися.
— Що?
— Король Іоанн відмовився вести переговори з Чорним принцом, — просто сказав Річард. — Завтра вранці бій. Щойно прибув гонець…
— І… що ти збираєшся робити? — розгублено прошепотіла Еріка.
— Я відішлю вас із Оуеном до Пуатьє. Зараз. Негайно.
Дівчина щосили притисла руки до серця, але нічого не сказала. Вона дивилася йому в обличчя, не відриваючись, тільки блакитна жилка часто-часто билася на її ніжній шиї.
— Зрозумій, так треба… — чомусь почав виправдовуватися Дік. — Я не можу залишити тебе тут. Жінці не місце на війні, ти сама це знаєш. Хтозна що призначено нам на завтра. Я не маю права посилати тебе на смерть! Не дивися на мене так, — несподівано попросив шотландець.
Еріка вперто задерла підборіддя.
— Як? — із викликом запитала вона. — Оце так?
Вона втупилася в лицаря своїми бездонними очима, в яких світилися страждання, образа, впертість… І ще щось, непояснене, чого він не вмів назвати. Річард відчув, як ґрунт вислизає в нього з-під ніг, коли він дивиться в ці очі. Страх від того, що він її більше може не побачити, притлумив решту думок і почуттів.
— Я нікуди не поїду, — вперто стисла губи дівчина.
Шотландець тяжко зітхнув. Це вже було трохи більше схоже на Еріку.
— Поїдеш, — жорстко заперечив він. — Що за дурість! Я знайду Оуена, й ви вирушите негайно.
— Ні! — вигукнула вона.
— Ти поїдеш, — з погрозою промовив лицар. — Поїдеш у Пуатьє, і чекатимеш на завершення битви за його стінами. Перестань упиратися, час іде! Вам треба швидше забиратися звідси!
Він схопив її за руку й потяг за собою. Еріка пручалася, та Річард був невблаганний і мовчки тяг її до табору.
— Оуене! — гукнув він.
З-під косо поставленого накриття виповз заспаний паж і витріщився на них безтямними очима.
— Чого це ви галасуєте? — спросоння нахабно поцікавився він. — Спати не даєте…
Добрячий стусан трішки привів його до тями.
— Іди, сідлай коней, — рикнув Річард. — Мого сірого та свого. Виводь їх на шлях. Мерщій!
Оуен прожогом кинувся виконувати наказ.
— Збирайся, — звелів Дік Еріці.
На його подив, вона підкорилася. Тремтячими руками взяла свою торбу, потім кинула її на землю, схопила плаща та так і застигла, притискаючи його до себе. Річард швидко відшукав у її дорожній торбинці маленьку дерев'яну скриньку й віддав дівчині.