— Сховай папери де-небудь на тілі, — наказав він.
Еріка мовчки, як сомнамбула, застромила жорсткий пергамент за пазуху. Дік тугіше затяг їй пояс і нетерпляче смикнув за руку.
— Швидше! Прощатися ніколи…
Він глянув на дівчину й завмер. Очі в неї палали божевільним вогнем. Річард відчув, що в нього перехоплює горло. Можливо, вони розлучаються навіки — раптом дійшло до нього. Назавжди. Більше він її не побачить. Серце лунко пірнуло кудись у порожнечу… Наступної миті їх жбурнуло одне до одного, так, як вітер шпурляє сухі листочки на схил.
Вони трималися одне за одного, як втопаючий хапається за соломинку, відчуваючи при цьому, наскільки немислиме те, що з ними відбувається. Нереальність усього цього будила в душі біль і водночас дарувала таку божевільну радість, що хотілося плакати від щастя.
— Люба, люба моя… — шепотів лицар, судомно притискаючи кошлату руду голову дівчини до себе, вкриваючи швидкими поцілунками її обличчя, цілуючи ледь припухлі губи, чарівно задертого носика, гострі вилиці, з захватом відчуваючи ніжну, слухняну м'якість її губів і шовк прозорої шкіри.
Еріка, плачучи та сміючись одночасно, притискалася до нього всім тілом, тримаючись за його плечі так міцно, немов боялася зірватися в порожнечу. Вона з насолодою застромила в його волосся свої тонкі пальці й видала якийсь горловий звук, ніби заворкотіла; від цього в Діка мурашки поповзли по всьому тілу.
— Не відпускай мене, — попросила вона хрипким голосом. — Не проганяй мене від себе! Я не можу без тебе, не хочу…
Вона ввіткнулася йому в груди, обійняла міцно, пригорнула до себе. Річард до крові закусив губу, відчуваючи, як у ньому всупереч розуму підіймається божевільне бажання не відпускати її нікуди, залишити тут, сховати де-небудь… Він із зусиллям таки придушив у собі цю малодушність. Про що він думає?! Сховати… Де, як? Їй потрібно швидше їхати звідси, рятуватися!
— Ні, Еріко, ні… — м’яко промовив він, — ти мусиш їхати…
Вона затрусила головою, ховаючись на його грудях, немов занурюючись у нього глибше, немов хотіла затулитися ним від цілого світу. Звідтіля почулися здавлені ридання.
Шотландець насилу відірвав від себе дівчину. Міцно взяв її за плечі, глянув просто у вічі.
— Ти повинна, розумієш, повинна, — стараючись, щоб його голос звучав якомога переконливіше, сказав він. — Ти повинна врятуватися, повинна жити! Я хочу, щоб ти жила, розумієш?
Дівчина судомно схлипнула.
— Чому ти весь час проганяєш мене від себе? — жалібно запитала вона. — Я хочу залишитися тут, із тобою!
— Це неможливо! — відчуваючи, що ще мить, і він не зможе опиратися, з досадою закричав Річард. — Як ти не розумієш, що я відсилаю тебе тільки тому, що кохаю!
— А як ти не зрозумієш, що я не хочу їхати з тієї самої причини! — в свою чергу затято кричала Еріка. — Я теж кохаю тебе, дурню нещасний!
Вони одночасно замовкли, розгублено дивлячись одне на одного. «Напевне, ми перебудили весь табір», — чомусь подумалося Діку.
— Ти… це серйозно? — тихо запитав він.
Дівчина часто закивала й боязко посміхнулася йому.
— І давно? — дурнувато поцікавився він.
— Що — давно? — відводячи погляд, промовила вона.
— Давно ти… ну, сама розумієш, — незграбно закінчив лицар, відчуваючи себе цілковитим дурнем. — Розумієш, я гадав, що ти до мене не дуже добре ставишся.
— Я ж кажу, дурень, — весело підтвердила Еріка й раптом серйозно запитала: — Відповідай, у тебе є наречена, яка чекає на батьківщині?
Шотландець ошелешено витріщився на неї. Він ще й досі не міг отямитися. Все навколо здавалося нереальним — цей ліс, сонні люди, намети, що біліли вдалині…
— Ні, звичайно. Звідки ти взяла?
— Тоді чому ти мовчав?! — зненацька накинулася вона на нього з кулаками. — Та я… через тебе… Я мучилася, невже ти був такий дурень, що не бачив нічого?
Далхаузі розгублено споглядав цей вибух люті. Несподівано він притяг її до себе, в його очах запалав незнайомий вогонь — вимогливий, звабливий… Він підкоряв… Еріка знову, як колись, відчула себе дуже маленькою в порівнянні з ним. Він закинув їй голову та вп'явся губами в її ніжні напіврозтулені губи. Зараз їй зовсім не хотілося пручатись. Дівчина переривчасто зітхнула й знову зі стогоном занурила руки в його волосся. Вона відчувала, як кров ритмічно пульсує в жилах, ударяє в голову, паморочить її… На мить вона стали однією кров'ю, одним серцем, одним подихом. Страх і гіркота розлуки відступили, залишаючи тільки це дивне, ні на що не схоже відчуття єднання.