— Жени їх! — запально гукнув Макгіл і відразу впав зі стрілою в горлі.
Вони вибігли просто на лінію валійських лучників. Дік на бігу висмикнув із-за спини лук і впав на землю, ховаючись за огорожею.
— Лягай! — гукнув до своїх.
…Сірий кінь перелетів через огорожу та рвонувся вперед, бо його невтомно підганяла руда вершниця.
— Сті-ій! — відчайдушно волав Оуен, але дівчина його не чула.
Вона дивилася тільки вперед, затято відшукуючи Річарда в гущі бою.
— Ді-і-іку! — рознісся по полю її розпачливий дзвінкий лемент. — Річарде, я тут!
На неї кинулися якісь піхотинці, але дівчина щосили стьобнула коня й поскакала краєм поля туди, де миготіли картаті кілти шотландців.
Нарешті вилетіла на відкритий простір і дико озирнулася. Навколо діялося щось немислиме. Тріскотіли списи, блискали мечі, миготіли чиїсь перекошені від ненависті обличчя, чулися крики… Кілти, обладунки, чорняві, біляві голови, руки, ноги — все перемішалося в якийсь моторошний калейдоскоп… Еріка розгубилася. Оуен десь відстав. Як у цій метушні вона знайде Річарда?
— Діку! — мало не плачучи, знову закричала вона. — Де ти?
Цієї миті на сусідній пагорб вилетіло з шестеро кінних англійців. Зважаючи на їхній вигляд, це були не останні люди в почті принца Едуарда — пурпурні туніки, накинуті на чудові обладунки, були гаптовані золотими левами, попереду скакав прапороносець із королівським штандартом. Видимо, їх хтось переслідував, тому що вони мчали, не зупиняючись, просто на неї. Еріка кинула коня вбік, звільняючи дорогу, як раптом з-за невеликого лісочка напереріз вершникам кинувся загін піхотинців. Вершники почали люто відбиватися від несподіваної атаки, а тим часом із-за пагорба вискочили їхні переслідувачі. Десяток кінних французів широким крилом розгорнувся на пагорбі, перепиняючи англійцям шлях.
Англійські лицарі розвернулись і помчали на ворогів, між ними та переслідувачами зав'язався миттєвий бій. Еріка озирнулася й із жахом побачила, що мимоволі виявилась між якимось вершником і піхотинцями. Вона помітила, як один із них припав на коліно й ретельно прицілився з арбалета у високого лицаря в багатому спорядженні, що люто відбивався від двох кіннотників, які на нього насідали. Холонучи від жаху, Еріка побачила стрілу, націлену просто йому в груди.
— Стережися! — заволала вона, кидаючи коня просто на арбалетчика.
Той скрикнув з переляку, коли побачив великого жеребця, що мчав на нього. Важкий арбалетний болт злетів у повітря та встромився в м'яку землю біля копит лицарського скакуна. Лицар різко розвернувся, відкинув останнього нападника й послав свого коня вперед. Важкий, добре навчений дестриєр боком збив двох піхотинців зі списами, тільки ноги майнули в повітрі.
Еріка й собі розвернулася та виявилася лицем до лиця з врятованим лицарем.
— Дякую, юначе! — гукнув він і на мить підняв забрало. — Ти з чийого загону?
Лицар виявився молодим, хоча довгі вуса й трохи сумне одутле обличчя робили його старшим.
— Я сам по собі, — відповіла Еріка, важко дихаючи.
— Сам? Ну, молодець… Тримай! Я вмію пам'ятати добро, — сеньйор схопив її руку й поклав у долоню масивний золотий перстень із яскравим рубіном, що палав на сонці. — Ти врятував мені життя, хлопче! Якщо залишишся живий, замість цього можеш вимагати будь-якої нагороди! Швидше! Їдьмо! — закричав він до свого почту.
Еріка з розтуленим ротом залишилася сама посеред спорожнілої галяви. З подивом глянула на несподіваний подарунок, по тому швидко запхала його за пазуху. Здається, треба їхати звідси, інакше тут з'явиться ще хтось… Дівчина не встигла навіть розвернути коня, як із-за проклятого пагорба просто на неї вискочила ще одна група кінних. Серед них було й кілька лицарів у картатих кілтах.
— Он вони! — закричав їхній проводир. — Уперед! Ми випустили його!
Вершники, не звертаючи на неї уваги, кинулися навздогін. Еріка дала шпори коневі, пригнулася до холки й поскакала геть. Один із тих вершників несподівано рвучко розвернувся й погнав свого скакуна за нею.
— Ну, тепер ти не втечеш від мене! — почула дівчина переможний вигук у себе за спиною.
Вона озирнулась і помертвіла. За нею, підганяючи чорного, як смола, жеребця, мчав Дуглас. Довге чорне волосся виривалося з-під шолома, ніби крила хижого птаха.