Еріка пригнулася ще нижче та помчала полем, на якому точився бій. Однак він уже поступово загасав. Було очевидно, що французи програли — то тут, то там горді франкські лицарі здавалися в полон, і їх в'язали задоволені солдати супротивника. Але всього цього дівчина не бачила. Вона чула тільки невблаганний кінський тупіт за спиною. Дуглас наздоганяв її.
Несподівано шлях їй перепинила висока жива огорожа. Еріка відчайдушно скрикнула та встромила шпори в боки сірого жеребця. Той дико заіржав, але було пізно. Кінь спіткнувся й упав, скидаючи її з себе. Дівчина вилетіла з сідла, перевернулась у повітрі та м'яко приземлилася на кущі, які спружинили під нею.
Якийсь час вона нічого не бачила й не чула. Поступово земля перестала шалено обертатися, й Еріка змогла розплющити очі. Перше, що вона побачила — це схилене обличчя Дугласа. Він посміхався.
Вона втислася в землю й із жахом дивилася в його холодні чорні очі, які зараз палали похмурим торжеством.
— Я знав, що мені поталанить, — вдоволено промовив він, зіскакуючи з коня. — Не очікувала, наречена? Зізнайся, ти рада мене бачити.
Він засміявся дивним сміхом, від якого Еріку пересмикнуло.
— Зблизька ти ще гидотніший, ніж я думала, — із чітко розрахованим презирством сказала вона.
Страх кудись подівся, поступився місцем холодному розрахунку. Вона ненавиділа його, ненавиділа сильніше, ніж будь-кого на землі, й ця ненависть здолала навіть страх. «Я не боятимуся тебе», — сказала дівчина сама собі, сторожко стежачи за кожним його рухом. Кутиком ока вона помітила великий кінний загін, який повільно посувався повз них полем.
Чорний лицар перестав сміятися і втупився в неї зміїним поглядом.
— Побачимо, що ти заспіваєш, коли я приручу тебе, — хрипко сказав він. — Гадаєш, мені потрібна ти? Мені потрібне твоє графство, люба. А тебе я згною у вежі.
Дуглас спокійно повернувся до свого скакуна й зняв із сідла мотузку. Видимо, він не сумнівався, що дівчина не пручатиметься. Еріка відповзла трохи назад, присунулась впритул до огорожі. Її рука нишпорила по землі в пошуках якої-небудь зброї, аж поки раптом намацала невеликий камінь…
— Я розумію свою матір, — чітко вимовила вона, з ненавистю дивлячись йому в потилицю. — Вона була розумна жінка, тому не зв'язала свою долю з таким божевільним, як ти. Вона любила батька, а не тебе!
Сер Вільям сіпнувся, повернув до неї перекошене обличчя, й тут дівчина коротко замахнулась і кинула камінь, який влучив йому просто в середину відкритого забрала. Лицар страшно завив, хапаючись за розбитий ніс.
— Допоможіть! — закричала Еріка, схоплюючись на ноги та кидаючись бігти. — Ді-іку! Річарде, до мене!
Вона кричала, ні на що, власне, не сподіваючись. Просто їй було дуже страшно. Озирнулась і побачила, як Дуглас важко сідає на свого коня. В сум'ятті заметалася поглядом по полю й раптом побачила, що до неї, відділяючись від загальної колотнечі, мчать двоє вершників.
— Допоможіть! — знову закричала дівчина, кидаючись до них. — Врятуйте мене, я англійка, як і ви!
Вона загальмувала, але було пізно. Блакитноокий здоровань, огидно посміхаючись, зістрибнув з коня й перевальцем рушив до неї. Другий вершник мовчки спостерігав за ними, й погляд у нього був якийсь гидливий. Він мав брови, схожі на батькові — такі само густі, вони зрослися на переніссі.
— Дядьку? — розгублено вимовила дівчина, вдивляючись у незнайоме обличчя.
— Ну що, дострибалася, кізка? — ще ширше посміхнувся Нолліс. — А ми вже тебе ледь не загубили… Ганялися по всьому полю, а ти тут як тут — сама знайшлася!
У Еріки занімів язик. Бліднучи, мов крейда, вона дивилася, як найманець повільно дістає ножа з рукава. Навіть не могла зрушити з місця, як тоді, в порту. Не в змозі поворухнутися, вона просто стояла й дивилася на свою смерть, коли почула чийсь знайомий крик:
— Падай!
Дівчина завчено пригнулась, упала просто на землю й відкотилася вбік. Туди, де вона щойно стояла, по руків'я встромився метальний ніж. У повітрі коротко просвистіла стріла, і Джон Нолліс зігнувся, притискаючи до грудей прострелену руку.
— Геть! Вона моя! — пролунав ще один страшний крик.
Дуглас люто налетів на сера Джеффрі, на лицаря впав удар його довгого меча. З розбитим обличчям сер Вільям був ще страшніший. Він рубав англійця, з дикого силою піднімаючи та опускаючи меча, і з кожним ударом тіснив його далі й далі.
— Ноллісе, чого стоїш? — заволав граф Нортумберлендський. — Допоможи!