У Еріки пересохло в горлі. Виходить, вона влучила в Дугласа? Дівчина відчула, як її ноги підгинаються, стають схожі на м'яку повсть. Вона втупилася в Оуена безтямними очима, у яких тепер відбився божевільний жах.
— Чого витріщився, мов корова на різника! — кричав той. — Швидше втікаймо звідси! О, дідько мене підбив, щоб із тобою зв'язатися!
Дівчина здригнулась і отямилася. За ними чулися перелякані вигуки. Обгинаючи пагорб, на дорогу вирвався вершник на змиленому коні. Еріка, немов заворожена, дивилася на нього кілька секунд. Потім вона довго не могла забути цей кошмар: величезний чорний кінь, гуркочучи копитами, мчав просто на неї, загрожуючи розтоптати на місці.
Вони щодуху помчали до візків, скупчених обіч шляху. Еріка здогадалася, що паж сподівається зникнути в юрбі. Вона бігла за Оуеном, не розбираючи дороги, бачила тільки його зелену куртку, що миготіла попереду. Всім єством Еріки неподільно володів страх, і він гнав її вперед. Дуглас, жах її дитячих снів, ожив і переслідував її!
Оуен раптово ухилився ліворуч, тонкою ящіркою прослизнув поміж чиїмись двома возами зі шкірами. Еріка кинулася за ним. Петляючи, немов зайці, в лабіринті візків, вони пробралися через їхній щільний ряд і пірнули в людську товкотнечу.
Раз у раз услід чулася міцна шотландська лайка, та втікачі тільки дужче працювали ліктями.
За хвилину обоє зринули з людського збіговиська та зачаїлися в рівчаку біля дороги, що вела до Хоїка. Дівчина трохи відхекалася та огледілась. Звідси до міських стін було що кийком кинути. Еріка зацьковано озиралася. Начебто лицар відстав… Може, загубив їх у юрбі, а може, вирішив дати спокій? Раптом Оуен, пильно глянув перед собою, придушено охнув і чортихнувся.
— Що сталося? — злякано зашепотіла Еріка. — Дуглас?
— Та ні, не Дуглас. Дідько забирай, там Дік про щось розпитує в перехожих! Напевне, шукає мене… Ну, зараз мені перепаде на горіхи, — засмучено протяг паж.
Еріка тихенько засміялася. Отакої! За ними женеться сам Вільям Дуглас, а цей дурний хлопчисько боїться якогось Діка!
— А хто такий цей Дік?
Оуен похмуро глянув на неї з-під насуплених білястих брів.
— Дік Далхаузі — лицар, якому я служу. Я його зброєносець.
— Ага, — підхопила втішена Еріка, — зрозуміло. Виходить, це від нього ти втік на турнір? І тепер тобі дістанеться за те, що покинув свого хазяїна?
Оуен засопів, вуха в нього почервоніли.
— Слухай-но, ти, — крізь зуби процідив він, — стули пельку, бо й тобі перепаде! Краще на себе поглянь, дурню. Якби не твоя дурнувата праща, ми б не сиділи в цьому рівчаку та не ховалися від найвідомішого лицаря Шотландії!
— Невже?! — обурилася Еріка. — А хто змушував мене стріляти? Ось зараз вилізу та покличу твого лицаря сюди, щоб він як слід накрутив тобі вуха!
Вони сиділи навпочіпки, червоні, мов раки, та свердлили одне одного злісними поглядами. Оуен стис кулаки.
— Не посмієш!
— А ось і посмію! — Еріка схопилася на рівні та набрала в груди повітря.
Її душила злість. Хай отримає по заслузі, нахабний хлопчисько! Раптово вона відчула, як їй здавило горло. З боку ярмарку просто на них повільно їхав чорний лицар, озираючись навколо. Еріка сторчголов скотилася вниз, на дно рівчака. Встиг він її помітити, чи ні? Дуглас був далеко, але він їхав верхи. Навряд чи вони встигнуть сховатися тут, на відкритій місцевості. Оуен, який теж побачив його, миттю все зрозумів. Еріка ще не встигла нічого зміркувати, як хлопчисько стрімко вилетів із їхнього сховку.
— Ді-і-іку! — щосили заволав він. — Я тут! Тут! Допоможи!
Еріка вже не бачила, що там діялося з Оуеном. Вона заклякла від жаху, бо Дуглас пришпорив свого коня й той помчав просто до місця, де вона ховалася. Вона не витримала й собі вискочила з рівчака та рвонула вслід за пажем.
Відстань, яка відокремлювала її від вершника, стрімко скорочувалася. Якби вдалося обігнути пагорб ліворуч, з'являвся шанс врятуватися — там попереду темнів густий терник, де коневі не пройти, а вона продерлася б. Напружуючи останні сили, вона зробила розпачливий ривок.
Але обігнула пагорб і закричала від жаху: просто перед нею стояв на одному коліні лучник із натягнутим напоготові луком, і крицеве вістря стріли було націлене просто їй у серце.
— Падай! Падай, дурню! — почула вона розпачливий вигук стрільця.
Дівчина впала у тверду вересневу траву, затулила голову обома руками. Її опанував такий жах, що навіть не зважувалася підвести голову та подивитись, що відбувається в неї за спиною. Лише відчувала, як дрижить земля від розмірених ударів кінських копит. Ось зараз вони встромляться в її тіло, затріщать її кістки… Дивно, але думка помолитися їй не спала. Вона почула різкий свист важкої стріли та скорчилася від жаху, зарилася носом у землю, намагаючись втиснутись у неї якомога сильніше, розчинитися в ній…