Вражені Еріка й Гілберт зупинилися за два кроки, немов наткнулися на невидиму перешкоду. Батько якось дивно згорбився, плечі його здригнулись, як під сильним поривом крижаного вітру.
— Коли? — коротко запитав він.
— П’ять днів тому, — скорботно промовив священик.
— Прокляття, — вирвалося в сера Родеріка, й отець Годвін відразу докірливо перехрестив його.
— Роде, ви повинні прийняти цю звістку з належним смиренням. Усі ми смертні, й негоже проклинати в таку годину.
— Облиште, святий отче, — рвучко смикнув плечем сер Родерік. У голосі його чувся біль. — Ви не розумієте… Мій батько помер, але так і не помирився зі мною. Це буде страшніше за всі мої безсилі прокльони. Я так і не побачив його перед смертю. Бог свідок, я сподівався на інше…
Він ніби отямився, відвернувся від замкового капелана й замовк.
— Хто привіз цю звістку? — за хвилину очужіло спитав він.
— Якийсь чоловік… — почав отець Годвін.
— Якийсь… — із невдоволено скривленими губами осудливо прорипіла Кетрін. — Це найманець із Беверлі, я його знаю. Його взяли на службу якраз за два роки до того, як ми відтіля забралися. Непевна то людина, мені він ніколи не подобався. Привести його?
— Атож, атож, капітан Нолліс, — поквапився докинути священик. — Так він казав.
Стара нянька проникливо глянула на пана своїми вицвілими очима.
— Не варто, Кетрін, — стомлено відгукнувся барон Тейндел. — Нагодуйте його та розмістіть, якщо він побажає залишитися. Я поговорю з ним за вечерею. Сподіваюся, в домі є чого пожувати?
— Як же тут що залишиться, коли цей гонець на вас від учора чекає! — сплеснула руками стара нянька. — Зжер уже в замку, мабуть, усе чисто.
Кетрін зумисне говорили брутально, ніби намагалася приховати за зовнішньою суворістю почуття, що її заполонили, й Еріка це зрозуміла. Скоса глянула на своїх братів. Гіл і Бран мали розгублений вигляд — не знали, як реагувати на те, що сталося.
— Поговоримо пізніше, дівчинко моя — шепнула їй Кетрін, коли проходила повз нерухомо застиглу Еріку. — Я рада, що ви повернулися.
Бабця напрочуд швидко для свого віку задріботіла за господарем, ніби квочка за вирослим курчам. Незабаром на подвір'ї почулися її рипучі накази нечисленній челяді. Слідом за ними тихенько рушили брати. Не схоже було на те, що ця звістка дуже їх вразила, тільки Бранвен супився сильніше, ніж зазвичай, покусуючи губи.
Еріка не рухалася з місця, проводячи батька розгубленим поглядом. У її голові досі не вкладалося щойно почуте. Сер Генрі Персі, її дід, якого вона ніколи в своєму житті не бачила, помер. Помер, і вона ніколи вже не побачить його, не поговорить із ним. А батько навіть не спробував сказати двоє слів на розраду!
Дівчина відчула, як на очах закипають сльози. У дитинстві вона часто ображалася на невідомого дідуся Генрі, що вигнав тата з мамою з Беверлі. Вона згадала, як маленькою сказала, що заколе його кинджалом, бо він злий. Тоді батько вперше відшмагав її… Звичайно, старий лорд Персі не зміг впокоритися з тим, що улюблений син, на якого покладалося стільки надій, вибрав за дружину дочку свого ворога. Але невже йому ніколи не хотілося побачити онуків? Було так дивно знати, що десь у тебе є рідня, й не бачити її. Дід… Еріка навіть не була впевнена, що змогла б назвати цього незнайомого старого дідом. Але чомусь від думки про те, що вона ніколи не зможе цього зробити, в горлі стояла грудка, а серце болісно стукотіло в грудях.
Вона задерла голову, щоб сльози не заюшили з очей. Як усе дивно в цьому світі!
— Не плач, Еріко, — почула вона хрипкуватий голос отця Годвіна. — Краще помолися за душу свого діда. Він напевне почує тебе. І, може, йому буде легше від того, що ти пробачила йому.
Несподівано для себе Еріка замружила очі та палко зашепотіла молитву. Отець Годвін, їхній старенький замковий капелан, який знав її з дитинства, дивився на неї своїми сліпавими очицями й часто кліпав.
Вона просто стояла та молилася, а на душі ставало спокійніше. Еріка не бачила, що з вузького віконця на другому поверсі спостерігає за нею ще одна людина. Міцний чоловік у буйволячій куртці, який з вигляду нагадував найманого бійця, уважно дивився на руду дівчину, а вона з заплющеними очима й молитовно складеними на грудях руками щось безгучно шепотіла. У його холодних блакитних очах спалахнув вогник цікавості. Здається, він уже бачив таку саму дівчину — багато років тому. Тільки та була трішки старша й волосся мала не руде, а золоте, немов колосся дозрілої пшениці. Тоді її звали Ейлін…