— Облиш, Кетрін, — пан нетерпляче перервав няньчині міркування, — так, Джеффрі хитрий, корисливий і жадібний над міру, але йому нема жодного сенсу шкодити мені. Подумай сама, адже батько вмер, не залишив мені ані копійки, все й так дістається йому! Чого ж не зіграти роль щедрого та шляхетного брата, якщо натомість отримаєш мою відданість і вирішиш проблеми на кордоні своїх володінь? На додачу, він завжди був небайдужий, коли його хвалили. Якщо вділить дещицю своїх багатств, аби допомогти дітям нерозумного брата, — сер Родерік невесело посміхнувся, — то весь Нортумберленд славитиме щедрого пана!
— Так-то воно так… — хитаючи головою, знову почала нянька, але пан перервав її різким змахом руки.
— Годі, це вирішено. Якщо Джеффрі дасть згоду на те, щоб прийняти дітей у Беверлі, я негайно відправлю їх туди. Тим більше, дівчинці треба вчитися. Отець Годвін, звичайно, вивчив її читати, але цього для юної леді не досить. Вона нічогісінько не знає з того, що повинна вміти знатна дівиця! Принаймні, стріляє з лука й пращі краще, ніж вишиває гладдю. Побуде рік-другий у обителі, навчиться потрібних манер, а по тому повернеться в замок лордів Персі.
Кетрін кивала. Звісно, її Еріка мусить стати справжньою леді, інакше ніколи не вийде заміж за гідну людину. Тепер вона розуміла, чому Родерік так суворо повівся з дочкою. Хотів притлумити гіркоту розлуки… Але на душі в старої няньки, як і раніше, було неспокійно.
— Іди, Кет, — ніби прочитав її думки сер Родерік. — Уже пізно, а завтра важкий день.
— Я зайду до неї, — сказала стара.
Дивлячись, як вона важко сходить нагору, барон Тейндел подумав, що знає Кетрін уже понад тридцять років. Вона стала невід'ємною частиною цього замку, та й усього його життя — його дурнуватого, нікчемного життя. Як швидко лине час… Здавалося, зовсім недавно вони з Ейлін, молоді та щасливі, оселилися тут. Їх не дуже турбувало, що вони небагаті — головне, що були разом. Хто ж знав, що щастя протриває лише три роки? Три короткі роки, що стрімко пропливли повз них, немов маленький човник, який мчить у плині стрімкої ріки. І він лишився сам із дітьми в цьому порожньому старезному замку, наодинці з болісними спогадами, які отруюють душу вдень і не дають заснути вночі. Тільки вино й дозволяло йому іноді забути… Не бачити ночами блідого обличчя дружини й цієї жахливої рани на шиї, з якої лилася кров, не чути її жахливого передсмертного хрипіння… Коли він вдерся до кімнати, вона вже конала, навіть не побачила його перед смертю. А Дуглас, проклятий Дуглас пішов безкарно…
Родерік заскреготів зубами, намагаючись відігнати видіння. Не дивлячись, налляв собі повний кубок вина. Так, його маленька доня правду каже — він забагато п'є. Але без цього надто тяжко. Він поморщився, єдиним духом вихилив кисле пійло та з розмаху грюкнув дерев'яною посудиною об стіл.
— Будь ти проклятий, Вільяме Дугласе! — вигукнув він, і його слова дивно пролунали в цій порожній залі, лунко відбилися від брудних закіптюжених стін. — Будь ти проклятий!!! Ейлін-Ейлін… Навіщо ти залишила мене тут самого?
Він схопив глека тремтячою рукою і поспіхом, обливаючи вином одяг, випив його великими ковтками, немов боявся, що хтось відніме. Кислий смак напою огидно застигав на губах, викликав печію. Родерік опустив скуйовджену голову на стіл, обхопив її руками й затих.
— Нічого, незабаром усе зміниться, — прошепотів лицар, заплющуючи очі. — Недовго ще, Ейлін… Я помщуся і повернусь до тебе.
Перед його заплющеними очима виникло її прекрасне обличчя — юне, з ніжним рум'янцем, таке, яким він уперше його побачив тоді на святі. Вони зустрілися напровесні, коли було ще холодно, і він дмухав на її закляклі рожеві пальчики, дивуючись, які вони тонкі та ніжні. Яка вона була гарна! Ніжна дівчина була в розквіті своєї юності, й він не встояв. Що значили тоді всі ці слова: спадщина, гроші, багатство? Йому була потрібна тільки вона, його Ейлін.
Сер Родерік незчувся, як заснув. Уві сні губи Ейлін ворушилися, начебто вона щось намагалася сказати, але він не чув, лише дивився на неї та блаженно посміхався. Вона так рідко снилася такою — юною, гарною, без цієї жахливої рани на шиї… Потім поруч із дружиною з'явилася Еріка й дві дівчини злилися в одну, він уже не міг їх розрізнити, ніби вони були однією людиною… Господи, яка ж вона красуня, його Еріка, і як схожа на матір!
Сер Родерік щасливо посміхався уві сні.
— Я так і думала, що ти не спиш, — почула Еріка знайомий рипучий голос.
Далі вона відчула, як легка стареча рука лягає на її потилицю, звичним рухом поправляючи волосся.