— Ні, — видихнула вона. — Ні, це не там… Це в селищі!
Надто добре знала вона, що може означати такий дим. У прикордонні це було звичайною справою. Будь-якої миті через кордон у той чи інший бік міг перейти озброєний загін, і тоді над горами підіймалися стовпи чорного диму, означаючи людське горе. Зараз лиховісний дим ішов звідтіля, де жила її родина.
Вона струснула з рук рештки гриба, не вибираючи дороги, кинулася вниз, до печери. Камінчики сипалися в неї з-під ніг, гілки хльоскали по обличчі, та Еріка не зважала ні на забиті місця, ні на колючий чагарник. Заливаючись слізьми, вона бігла вперед. Їй треба було швидше потрапити додому. Вона повинна була встигнути! Спіткнулась об камінь, що не знати звідки взявся під ногами, сторчголов покотилася вниз. Хвалити Бога, пагорб був досить пологий, і вона нічого собі не поламала. Еріка добралася до печери, швидко зав'язала у вузол свій плед і закинула за плече лука. Думки гарячково билися в голові, ніби рій настирливих мух. Що могло трапитися в Тейнделі? Напад шотландців? Пожежа? А може, нічого страшного й не трапилося і їй взагалі здалося, що дим валував із того боку?
— Господи, тільки б усі були живі, — пробурмотіла вона, вибираючись із печери. — Адже вони живі?
Еріка схлипнула й відразу спіткнулася об якийсь корінь та ледь не покотилася знов із крутого схилу. Вона спробувала опанувати себе й уважніше дивитися навколо. Треба заспокоїтися, інакше до домівки вона не добереться, скрутить собі в'язи на якомусь уступі.
— Не можна ні про що думати, — наказала вона собі.
Ледь помітна стежка, якою вона спускалася вчора, зараз стала слизькою та розмитою після дощу. До того ж, тепер їй доводилося дертися вгору, а не спускатися донизу. Вже за годину відчула втому. Довелося перейти на крок. Еріка з досадою відкинула пасмо змоклого волосся, що прилипло до чола. Учора йти було незрівнянно легше… Дурепа! Навіщо, навіщо вона втекла із замку! Їй знову схотілося води, але мусила терпіти — напитися тут не було де.
Щоб не занепасти духом, вона почала пригадувати всі молитви, яких навчив її отець Годвін. Може, так Господь швидше почує? Вона більше не втікатиме з дому, не буде сперечатися з батьком. Навіть поїде в обитель Ромсі, попри те, що не хочеться. Її хитало від утоми, та Еріка й далі вперто рухалася вперед.
Вона не пам’ятала, скільки часу минуло, але все йшла та йшла, завзято, ніби заведена лялька. Ноги ніби відпадали, в роті нестерпно пекло, вона задихалася… Час перевалив за полудень, а вона ще не добралася! Незабаром, за її розрахунками, мали з'явитися стіни Тейндела. Дівчина прискорила крок. Одна думка не давала спокою: що вона робитиме, якщо там точиться бій? Бігти по допомогу, чи спробувати пройти тим самим шляхом, яким вона вибралася з замку? Цю стежку знають тільки мешканці Тейндела, тому краще не показувати ворогові шляху, яким можна увійти в замок з іншого боку. Ні, треба спочатку обережно розвідати, що там відбувається. Може, набагато кориснішою вона виявиться поза стінами — так зможе привести підмогу.
Еріка прислухалася. Дивно, Тейндел уже повинен бути близько, а ніякого галасу не чути. Вона підняла голову, намагаючись розгледіти обриси вежі, й хрипко скрикнула від переляку: над нею, важко махаючи крильми, пролетіли дві ворони. Вони летіли до Тейндела, не дуже кваплячись, ніби на званий обід…
Еріка закричала на птахів, відчайдушно замахала руками, начебто могла зупинити їхній плавний політ. Ні. Ні!!!
Вона кинула важкий вузол і щодуху побігла до замку, вже розуміючи, що бігти нема рації, що вона нікуди не встигне, та все одно бігла, не дивлячись під ноги, ледь встигаючи відводити гілки, що хльоскали по обличчі, ковзаючи на стежці… Задихаючись, дівчина вибігла на відкритий простір і розгублено зупинилася.
Перед нею стояв спалений Тейндел. Чорні, закіптюжені стіни головної вежі, де були житлові будівлі, якось безглуздо стирчали на верхівці пагорба. Дерев'яні споруди цілком згоріли, від них лишилися самі чорні головешки. Ворота були розчинені навстіж, надаючи картині якогось непристойного вигляду — немов хтось зірвав одяг із людини й виставив її на загальний огляд. Над її головою повільно пропливла ще одна пара ворон. Хрипке каркання лунало над замком, і Еріку пробрав дрож. Насилу проковтнула вона грудку, що застрягла в горлі, повільно рушила вперед. Ніяких думок не було. Вона просто безтямно йшла, не дивлячись ні на що інше, крім чорного провалу воріт.
Не відразу помітила, що не самотня на відкритому просторі перед ворітьми. То тут, то там із-за каміння вистромлялися голови цікавих, що прийшли до розореного замку з селища в долині. Селяни, приваблені димом, хотіли подивитися на житло барона Тейндела, якого більше не існувало… І сера Родеріка, і його дітей чудово знали в селищі, а Еріку, що частенько бувала там, — і поготів. Тепер вона всією шкірою відчувала на собі їхні цікаві й боязкі погляди. Напевне, вілани сподівалися чимось поживитися в цих руїнах, але поява баронової доньки поплутала їхні плани. Тепер вони звіддаля спостерігали за нею, не зважуючись наблизитися.