— Гіл… Я… його не бачив, — розгублено відповів поранений. — Не знаю… вони всіх убили… Залиште мене! — зненацька закричав він, вириваючись у неї з рук. — Я не знаю, де вона! Не знаю! Господи, хай святиться ім'я твоє…
Він забурмотів молитву, обводячи все навколо божевільним поглядом. Його дихання ставало дедалі хрипкішим, і Еріка злякалася.
— Не розмовляйте! Зараз я знесу вас униз, — сказала вона, підіймаючи старого.
Господи, який він важкий! Як вона стягне його цими хисткими щаблями? Ну невже ж ніхто не допоможе їй?
— Аго-ов! — відчайдушно заволала вона. — Рятуйте! Сюди! Тут жива людина!
Відповіддю була тільки луна. Отець Годвін знову почав марити, невиразно кленучи когось. Видно, розум у старого скаламутився від пережитого. Еріка обережно почала стягати його вниз, намагаючись не спіткнутися на сходах і не завдати йому болю. Сльози котилися в неї з очей, заважаючи розгледіти дорогу. Тільки б допхати його живим.
— Це були не шотландці, — несподівано промовив умираючий священик. — Не шотландці… Це…
Сходинка під нею ледь затріщала, й дівчина завмерла, намагаючись не ворушитися. Обгорілі сходи небезпечно порипували, вочевидь збираючись розвалитися на частини під вагою двох людей.
— Хто тут є живий? — раптом почувся знизу чийсь гучний голос. — Де ви?
— Агов! — голос у Еріки зривався. — Ми тут! Допоможіть!
Внизу з'явилася чиясь могутня постать у накидці з козячих шкір. Гострий дух мокрої вовни вдарив у ніс, її серце на мить завмерло від ляку. Наступної миті вона ледь не закричала від радості. Та це ж Дональд! Звідки він тут узявся? Дівчина дивилася на нього, не вірячи власним очам. Слідом з'явилося ще двоє із дружини сера Родеріка, які тужно оглядали замкову залу.
— Несіть стола, — коротко наказав він.
Здоровань Дональд виліз на стіл і обережно прийняв на руки пораненого. Еріка зістрибнула слідом.
— Він живий, живий, — як заведена, повторювала вона. — Обережно, будь ласка!
Священик ледве дихав. Зважаючи на все, він знепритомнів від болю, поки вона його тягла.
— Кладіть отця Годвіна тут. Його не можна зачіпати, — розпорядилася дівчина. — Зараз я принесу трав, зроблю йому перев'язку…
Не звертаючи уваги на хисткі сходи, вона вихором злетіла нагору та ввірвалася в свою кімнату. Першої миті від несподіванки навіть зачепилася об поріг. Її маленьку, прибрану кімнатку було розгромлено. Стару скриню розбили на тріски, ліжко перевернули, пучки лікарських трав зірвали зі стін, і їх затоптали чиїсь грубі чоботи… Складалося враження, що чиясь брутальна, сліпа лють вихлюпнулася тут. Еріка мерзлякувато зіщулилась. Якби вона спала в своєму ліжку цієї ночі, то вже не була б живою. Незрозуміло чому, але вигляд її розореного житла став останньою краплею, що добила її остаточно. Якусь мить вона постояла на порозі своєї кімнати, а далі мовчки вийшла й зачинила двері.
— Я нічого не знайшла… — тихо сказала вона, зупиняючись поруч із Дональдом.
Недоговорила, закусила губу. По худенькому тілу отця Годвіна прокотилася судома, він сіпнувся й затих. Дональд поклав їй руку на плече.
— Він усе одно не вижив би, — ніяково пробасив він. — Рана затяжка. З такими не виживають, я-бо вже знаю… Навіть дивно, що він стільки протримався. Ми обшукали весь дім, але не знайшли більше нікого з живих.
— А Гілберт? — очужіло запитала вона.
Дональд тільки похитав головою.
— Його ніде нема.
Еріка низько опустила голову. В роті від прокушеної губи залишився солоний присмак власної крові. Її знову мало не знудило. Кров, сама кров навкруги… Вона повільно озирнулася навколо, ніби прокидаючись від сну. Двоє вояків, що прибули з Дональдом, діловито вовтузилися біля загиблих.
— Треба поховати їх, — почула вона чиїсь слова.
«Навіщо? — здивовано подумалося їй. — Кого ховати? Батька? Бранвена?» Вона хотіла крикнути, що не можна ховати їх, адже вони, може, ще живі, але язик присох до гортані. Еріка тупо дивилася, як двоє вояків поклали посічене тіло Бранвена на імпровізовані ноші зі зламаної лави та понесли до виходу. Дональд щось говорив їй, але вона не чула нічого. Еріка дозволила вивести себе з замку й посадити на якийсь камінь на подвір'ї. Очі стежили за тим, як вояки виносять тіла загиблих, але сама вона залишалася байдужою. Не було ні сили, ні почуттів, лише тупа покора долі.
Тільки тепер вона зненацька ясно зрозуміла, що в неї не лишилося нікого й нічого. Усе, що було, відняли. Дівчина мовчки встала й безтямно наблизилася до трьох чоловіків, які лежали поряд. Вояки, як по команді, розступилися перед нею.