— Пробач мені, будь ласка, батьку, — попросила вона. — Я завжди тебе пам'ятатиму. Прощавай, Бранвене. Ти був справжнім лицарем, — голос її зірвався. — Прощавай, Джошуа.
Вона по черзі поцілувала кожного в холодне чоло й заплющила очі, подумки прощаючись із усіма… І зі своїм колишнім життям. Тепер вона сама й повинна сама подбати про себе. О Боже, за що?! Вони всіх, всіх убили! Батька, братів, навіть отця Годвіна — старого безневинного священика, вбили стару Кетрін, котра кинулася на них із пательнею в руках! Що ж це за звірі, які вбивають усіх підряд, не щадять нікого!
Еріка відчувала, як у грудях повільно розгоряється скажена, всепоглинаюча лють. Перед очима невідступно стояли обличчя загиблих, її нудило від кволості. Вона нагнулася над Бранвеном і спробувала підняти його меча. Важкий… Кинджал Джоша виймався із піхов з натугою, ніби не хотів розлучатися з колишнім господарем. Дівчина зважила його на руці й криво посміхнулася.
— Якраз, — замислено промовила вона.
Саме з цим кинджалом Джош учив її фехтувати.
— Міледі, накажете послати по священика на село? — ніяково кашлянув ззаду Дональд.
Еріка перевела погляд на нього. Очі в неї стали колючими, як дві крижинки.
— Скажи, як вийшло, що тебе не було в замку? — холодно запитала вона.
Він навіть присів від несподіванки.
— Побійтеся Бога, міледі! — притис руки до серця. — Ваш батечко послав нас у роз'їзд. Пастухи бачили невеличкий шотландський загін біля кордону днів зо п'ять тому, ну я й поїхав перевірити, що там діється. Ці, перепрошую, горці, гляди та й заведуть усю череду, коли їх не пристрахати… Я ж не знав, що так вийде! Щойно ми з хлопцями побачили дим, то відразу повернули коней назад, та тільки от… — він скрушно розвів руками, — спізнилися.
Знадвору почувся тупіт, у отворі брами постав ще один вояк.
— Ось що я знайшов на подвір'ї! — похмуро простяг він якусь ганчірку.
Дональд схопив її і вилаявся крізь зуби.
— Що це? — Еріка вимогливо простягла руку.
— Клапоть шотландського пледа, — гнівно промовив він. — Ось, дивіться, видно, негідник обірвав його, коли за щось зачепився! Ну, тепер-то ми знаємо, хто тут побував!
Еріка, не відриваючись, дивилася на брудну ганчірку. Чорно-сині широкі й вузькі жовті клітинки… їй був чудово знайомий цей малюнок. Їхні сусіди, Маклейни! Її серце скажено застукотіло, вона просто-таки вчепилася поглядом у цей клаптик пледа, ніби він міг дати їй відповідь на всі запитання.
Що спонукало їхніх сусідів напасти ось так, по-зрадницьки, й вирізати цілий замок? Так, вони ніколи не були з ними особливо дружні, люди з цього клану постійно намагалися перегнати на свій бік їхню худобу, але старий Колін Маклейн завжди був обережний і ніколи б не ризикував, знаючи, що здобич того не варта. Та й із шотландцями зараз мир… їй згадалися дивні слова вмираючого батька Годвіна: «Це були не шотландці!» Тоді хто ж? Хто ще здатен на таку жорстокість? Старий був сам не свій, міг усе переплутати, та й просто збожеволіти від болю… Вона зціпила зуби, відчуваючи, як серце стискається від ненависті.
— Скажи, по-твоєму, це Маклейни? — запитала вона, дивлячись воякові просто у вічі.
Той замислено пошкріб свою кошлату потилицю.
— Та більше, начебто, нема кому… Он і клеймор Біллі знайшов біля воріт, та й кінські сліди ведуть до кордону. Саме дощ пройшов, їх добре видно. З усього виходить, що вони. Може, старий Колін довідався, що сер Родерік повернувся з ярмарку при грошах, тому й вирішив напасти? Одного не розумію — як вони примудрилися варту перерізувати. Адже сам Джош чатував, а він досвідчений вояк був, його так просто не одуриш…
— Годі, — різко обірвала вона мову начальника роз’їзду. — Перевір, чи не лишилося ще живих. Знайди сільського старосту й приведи до мене.
Дональд розгублено кивнув і поквапився виконувати її накази. Еріка якось очужіло подумала, що цей могутній чоловік беззастережно слухається її, шістнадцятирічного дівчиська. Іншим разом це її потішило б, але не тепер.
— Ти поховаєш усіх на нашому цвинтарі, — розпорядилася дівчина, коли до неї привели старосту селища, який тремтів з ляку. — І гляди, щоб було все честь по честі! У замку ніхто не повинен залишитися. Гляди, коли я повернуся, спитаю за все з тебе. І ще — накажи своїм людям принести мого вузла, я покинула його на узліссі.
Вона так глянула на переляканого старосту, що він тільки й спромігся, що кивнути.
— Так, міледі, — пролепетів, стягаючи свого капелюха.