Еріка повернулася до нього спиною і знову звернулась до Дональда.
— Подивіться, що лишилося коштовного в замку, — уривчасто наказала вона. — Нам знадобиться зброя. Збери всіх! Ми виступаємо негайно, поки вони не встигли далеко втекти.
Джон Нолліс цілий день провів у сідлі й тепер був лютий, ніби тисяча чортів. Невже їм доведеться знову подолати довгий шлях назад до замку Тейндел? Він скосив через плече око на своїх людей і щосили випустив повітря крізь стиснуті зуби. Поводи чотирьох коней без вершників були міцно примотані до сідельних лук живих. Вояки байдуже мовчали, очікуючи його наказу. Вони давно засвоїли, що коли командир у такому настрої, краще мовчки чекати, чим усе скінчиться, й не потрапляти йому під гарячу руку. Графський капітан Нолліс був швидкий на розправу…
Джон гмикнув, замислено смикаючи свого білявого вуса. Він не знав, на що зважитися. Усі вони добрі хлопці, які пройшли з ним вогонь і воду, віддані йому душею і тілом. Ось лише чи тільки йому? Кожен із цих відчайдушних горлорізів із задоволенням посяде його місце, щойно випаде така нагода. А сер Джеффрі не зважатиме на те, що він служив йому вірою і правдою багато років, коли довідається, що завдання не виконано. Йому начхати, що Нолліс доклав усіх зусиль, аби молодший син барона Персі отримав жаданий титул і графство Нортумберленд… Він пробурмотів під ніс лайку. Яка користь від усіх цих міркувань, якщо капосне дівчисько поплутало йому плани й тепер він не може спокійно повернутися до господаря та отримати заслужену винагороду!
Джон заклопотано наморщив чоло. Здається, у них із сером Джеффрі починаються серйозні неприємності. Мабуть, донька барона Родеріка цілком може запідозрити, що саме він причетний до нападу на замок. Хочеш не хочеш, а всі мешканці замку мертві в той час, як Джон Нолліс живий і здоровий. Як він зможе пояснити це? А там, гляди, ниточка потягнеться й до його господаря… Джона пересмикнуло. Що завгодно, тільки не це. Він надто добре знав, що криється за вдаваною м'якістю манер молодшого Персі, йому не хотілося випробувати на собі силу панського гніву. Джон потягся в сідлі, розминаючи затерплі м'язи. Господи, як ломить усе тіло… Він не спав до пуття вже кілька ночей. Йому бачилася власна тепла комірчина, в якій так приємно завалитися на ліжко та досхочу виспатися. А потім навідати догідливу вдовицю Пеггі, яка либонь уже зачекалася. Ні, спершу пожерти…
Він розлючено сплюнув і вилаявся.
— Поїхали! — коротко наказав, торкаючи коня та повертаючи назад.
Клята руда відьма! Але ж так усе добре складалося… Він згадав, як чисто все було задумано. Комар носа не підточив би! Вони роздобули шотландське спорядження, навіть ось надягли ці дурнуваті кілти, щоб випадкові свідки могли сказати, що на замок Тейндел дійсно напали горці. Всі сліди мусили вказувати на те, що напад вчинили Маклейни, войовничий клан, який живе по той бік Чевіотських гір. Справді, він міг по праву пишатися задуманою операцією. Міг би, якби не це стерво! Джон знову смачно вилаявся, пом'янув нечистого. Диявол, кого він хоче обдурити! Усе з самого початку йшло не так, як він розраховував. Стражник трапився меткий, устиг подати сигнал своїм. Це була його помилка, Нолліс знав. Завжди слід добивати ворога, навіть якщо він здається мертвішим за мертвого. Із простими латниками вони впоралися швидко, але барон із сином встигли забарикадуватися на другому поверсі; якби Сід не придумав підпалити солому, то навряд чи вдалося б викурити їх звідтіля. З молодшим хлопчиськом вони розправилися швидко, як і зі слугами… Довше за всіх протримався Родерік. Він зовсім озвірів, коли Нолліс поранив його старше щеня, та бився, як скажений. Була мить, коли Джон подумував, чи не час уже накивати п'ятами. Добре, що він не встиг надягти крицеві лати, інакше б із ним не впоралися.
Дідько забирай, вони недорахувалися п’ятьох! П'ятьох досвідчених, чудово озброєних вояків, виставлених проти сонного гарнізону вошивої фортеці, висота стін у якої не перевищує восьми ярдів! Господи, їх було всього не більш як півтора десятка, та й то половина — діти, старі й безмозкі слуги.
Джон Нолліс пересмикнув плечима. Авжеж, він думав, що справа владнається простіше, а вийшло он скільки мороки. Як же він загубив цю руду погань? Джон щосили хльоснув коня, зриваючи злість на ні в чому не винній тварині. Хто ж міг знати, що їй втелющиться в голову втекти з дому саме цієї ночі. Коли він побачив, що кімната цього дівчиська порожня, то спершу вирішив, що вона десь ховається. Вони з хлопцями перевернули весь замок, обнишпорили всі кути, але її ніде не було. Дівчисько як у воду впало! Він уже подумав, що вона просто вислизнула за ворота, але вартовий, поставлений зумисне для такого випадку біля донжона, клявся та божився, що повз нього ніхто не пробігав. Залишалося єдине — з замку був ще один вихід, про який вони не знали. Так воно й було — Нолліс сам знайшов непомітну для стороннього ока стежку, яка вела крутою скелею донизу. Виходить, вона втекла! Він посміхнувся, коли згадав цей дурнуватий напис на столі, зроблений вочевидь похапцем, бо його не було вчора ввечері. «Татку, я повернуся»… Для нього все стало на свої місця, коли він побачив це. Виходить, дівчина вирішила втекти з рідної домівки? Непогано з її боку, варто зауважити, й досить вчасно. Джон посміхнувся собі у вуса. Хтось на небесах добре попросив за цю руду відьмочку. Звичайно, повертайся, ми тебе чекаємо. З нетерпінням!