— Та чого туди шастати? — резонно заперечив невидимий Філ. — Напевне, пацюк або п'яний Робертсон. Він завжди як нап'ється, то йде туди спати.
Еріка ні жива ні мертва слухала цей діалог. О Господи, зараз її знайдуть! Вона панічно почала оглядатися в пошуках схованки.
— Іди, кажу тобі! — суворо наказав старший. — Забув, що сказав лорд? Перевіряти все підозріле! Мені здається, там хтось ховається.
Може, від переляку Еріці на думку спало дещо несподіване. Безгучною меткою тінню вона кинулася до візка. Зачепилась за край, підтяглася на руках і вужем вгвинтилася в одну з порожніх діжок. Зверху барила були накриті якоюсь рядниною, і вона поквапно натягла її на круглий отвір. Може, так не помітять?
Стражник невдоволено бурчав, підводячись зі свого місця та плентаючись до повітки.
— Аякже, підозріле… — неголосно воркотів він, передражнюючи свого начальника. — Ха! Бачся, він вислужується, а я, значить, ходи перевіряй. Стовбич тут, як дурень…
Еріка почула, як він зі злістю штовхнув купу дрів, і вони з грюкотом розлетілися під його ударом. Помертвіла дівчина сиділа в барилі, з острахом дослухаючись до кроків стражника. Зараз він сопів просто в неї над вухом. Вона стиснулася в грудочку й щосекунди чекала, що ось зараз волохате ручисько стражника витягне її зі схованки, і…
— Нема тут нікого! — закричав шотландець, наостанок відкидаючи ногою нещасне поліно. — Я ж казав, то був пацюк!
— А візок перевіряв? — прискіпливо поцікавився старший.
— Атож, дуля тобі, — виразно почула Еріка шепіт стражника. — Ось зараз, просто розігнався, кожну діжку перевірив. Я кажу, нема нікого! Чого там дивитися?! — вже голосніше гукнув він і, позіхаючи, додав: — Однаково ранком діжки повезуть у абатство, нехай уже заодно й нашого пацюка прихоплять!
Він зареготав, задоволений своїм жартом. Від воріт долинув схвальний вигук:
— Авжеж, Філе! Їм він придасться. Уже ж у абатстві зерна багато, це тобі не дрова гризти.
Може, заодно й Робертсона завантажити їм на додачу? Подивися, чи не валяється десь неподалік?
Дружний регіт почувся від вартівні, й стражник, бурмочучи собі під ніс лайку, побрів назад.
Еріка виявила, що знову може дихати. Подумки вона піднесла найщирішу молитву Творцеві, яку будь-коли вимовляла в своєму житті. Оце вже ні, тепер вона нізащо не вибереться з цієї діжки. Серце в неї радісно стукотіло. Це справжня удача! Треба просто залишатися тут, і шотландці самі вивезуть її з замку. А далі… Далі вона що-небудь придумає. Обережно, боячись видати хоча б якийсь звук, вона перебралася в сусіднє барило, що лежало в глибині візка. Не дуже тут зручно… Але й так добре. Вона згорнулася всередині своєї дерев'яної схованки калачиком і спробувала задрімати. До світанку було ще години зо дві.
…Збудили її розмірене погойдування та стукіт коліс об дерев'яний настил мосту. Візок саме виїздив із замкових воріт. Спросоння Еріка боляче вдарилася головою об похилу стінку барила й відразу злякано затисла долонею рота. Навіть не відразу згадала, де опинилася, й ледь не виказала себе! Втім, не дивно — за останні чотири дні вона стільки разів прокидалася в зовсім неймовірних місцях, що незрозуміло, як вона взагалі досі не збожеволіла.
— Проїжджайте, — почула вона голос стражника над самим своїм вухом. — І швидше повертайтеся з новим вином! Колін звелів поквапити.
Дівчина впізнала голос запопадливого начальника варти й ледве стрималася, щоб не пирснути зо сміху. Її здолали запальні веселощі. Подумати тільки, вона сидить отут, під самим носом у стражників, а її безперешкодно пропускають, та ще й із побажаннями швидше повернутися! Оце вже ні, сюди вона повертатися не збирається.
Тим часом візок, погойдуючись, спокійно рухався лісовою дорогою. У невеликий отвір, не прикритий грубою рядниною, можна було розгледіти клаптик яскраво-синього неба й дерева, що ритмічно погойдувалися. Дівчина прислухалась. Шотландців, які супроводили візок, було двоє: візник і стражник. Вони тихенько перемовлялися між собою, прикидаючи, скільки ж хазяїн витратив на доччине весілля.
Еріка замислилася. Цікаво, чи далеко до абатства, в яке вони прямують? Її радісний настрій потихеньку починав псуватися. А що, як до нього їхати зовсім близенько, й вона не встигне втекти? То ж бо зачудуються ченці, коли виявлять у порожньому барилі дівчисько! Або, точніше, хлопця. Останнім часом її приймали за хлопчиська, й вона навіть не могла сказати, тішить її це, чи не дуже. Тепер уже думка залізти в діжку не здавалася їй такою вдалою. Може, слід було перечекати в замку, забитися в який-небудь кут, а потім під галас ушитися разом із гостями, що роз'їжджаються? Вона вже лаяла себе останніми словами, тим більше, що подорож у барилі виявилася не такою вже й приємною. Вона неабияк нам'яла собі боки об трикляті дерев’яні стінки. Візок підкидало на кожному вибої, діжки грюкотіли над головою, а її нещасні кісточки старанно перелічували всі купини та ями в околиці. На додачу знову жахливо схотілося їсти, так що від голоду навіть шлунок стисло…