— Тпр-ру, стій, стій, худобино безмозка! — зненацька закричав візник, натягуючи віжки.
Дівчина ледве стрималася, щоб не вилаяти його за таку раптову зупинку. Діжка підстрибнула, немов жива, й Еріка отримала черговий синець.
— А це що таке? — почула вона обурене запитання шотландця, але наступні його слова були перервані пронизливим свистом стріли.
«З вогню та в полум'я», — тільки й встигла подумати нещасна втікачка, намагаючись глибше забитися в барило. Невже на них напали розбійники? Цього ще бракувало.
— Ану ж бо, Сенді, вмаж їм ще, якщо ворухнуться! — пролунав чийсь знайомий голос. — Не рухатися, бо мої молодці всадять у вас добру англійську стрілу!
— Прокляті сассенахи, — злостиво прошипів візник. — Що вам потрібно?
Дівчина не дала нападникам можливості відповісти. Відчуваючи, як серце завмирає, а потім підстрибує від радості, вона поквапливо відсмикнула рядно.
— Агов! Я тут! — зривистим голосом загукала вона.
Еріка незграбно вибралася з барила, зістрибнула на землю й ледь не звалилася — за час подорожі ноги затерпли. Похитуючись, вона розгублено дивилася на Дональда. Їй хотілося кинутися до хлопців і розцілувати всіх, але не було сили навіть на це. Її не покинули!
Радість, гордість за своїх людей, полегшення… Всі ці почуття змішалися в її нещасній голові, так що з очей мало не потекли сльози. Вона врятована! Врятована!
— О Господи! — вигукнув переляканий не менше за шотландців латник. — Із нами хресна сила! Міледі, звідки ви взялися?!
Він ступнув до неї та схопив за руку, отетеріло дивлячись на Еріку, немов не міг повірити, що вона не примара. Обидва шотландці, як по команді, витріщили очі, не розуміючи, чому цей божевільний англієць величає обірваного хлопчиська «міледі».
— Агов, Сенді, Біллі, не спускайте ока з цих голоногих! — нарешті отямився Дональд. — О Боже, міледі, яке щастя, що ви живі! Але як ви опинилися тут? Ми два дні вартували цей бісів замок! Побачили, що звідтіля виїжджає візок, вирішили захопити та допитати шотландців. Ми сподівалися, що ви живі, й ось… Яке щастя!
Дівчина насилу втрималася від незборимого бажання сісти просто на траву й більше не рухатися. Вона витерла піт із чола й озирнулася. Треба швидше вшиватися з земель Маклейнів. Коли старий Колін довідається про втечу, буде розлючений.
— Потім, Дональде, — перебила його Еріка. — Я все розповім по тому, як будемо в безпеці… А зараз нам треба швидше йти звідси, — вона замислено глянула на коней, запряжених у візок. — Мабуть, ми заберемо коней. Гадаю, це буде справедливий обмін: моя конячка й лук замість двох старих шкап… А цих двох молодців просто прив’яжемо до дерева.
Вона обернулася до тужно примовклих шотландців, які спідлоба спостерігали за нею. Дональд махнув рукою, і двоє вояків із Тейндела почали швидко прикручувати їх мотузками до дуба біля дороги.
— Це пожвавлений шлях, тож вас швидко знайдуть, — весело повідомив їм Дональд. — Справді, не вбивати ж їх… — він запитливо озирнувся на господиню, начебто сумніваючись у тому, що оце сказав.
— А що ми скажемо нашому лордові? — вороже запитав візник. — За коня нам перепаде! І зовсім це не старі шкапи, а гарні коні.
— Передайте Коліну Маклейну мої вибачення, — серйозно сказала Еріка, сідаючи в сідло. — Я помилилася, гадаючи, що він винен у нападі на мій замок. Сподіваюся, він пробачить мені цю помилку. І скажіть, що я бажаю щастя його доньці!
Вона торкнула повід коня й цокнула язиком.
— Стривай! — гукнув другий шотландець, зовсім ще молодий хлопець. — Скажи, хто ти!
Еріка задерикувато засміялася, пускаючи коня в галоп.
— Переказуй вітання Філу! — загукала вона, обертаючись. — Нехай частіше згадує пацюка з дров’яної повітки!
Зв'язані шотландці зникли за вигином шляху. Маленький загін мчав лісовою дорогою, підганяючи коней. Еріка відчувала щиру радість від того, що нарешті опинилася серед своїх. Її люди радісно гомоніли, дивуючись із настільки несподіваного повернення господині. Вона стомлено посміхалася Дональду, що їхав поруч, розповідаючи про свої пригоди в замку Маклейнів.