Маргарет замислено потерла скроню. Варто поквапити слуг, які, на її думку, не надто поспішали з відвантаженням діжок. І чого це їй сьогодні зранку подумалося про Ейлін? Вона не надто любила згадувати свою нещасну сестричку, що загинула такою страшною смертю. Теж була рідкісною красунею, але, як на гріх — схотілося їй вийти заміж за велінням серця. І, на відміну від неї, в Ейлін була гарна партія! Подумати тільки, сам Вільям Дуглас, старший син, спадкоємець величезного статку, сватався до неї! А вона, дурненька відмовила. Втекла із тим англійцем, крадькома обвінчалася — і що в підсумку? Батечко Родеріка Персі позбавив його спадщини, і — ф'ють! Молодята опинилися в самотній вежі на кордоні, ледь придатній для житла, бідні, як лісові пташки.
Мег зі смутком похитала головою. Оце вже ні, не такої долі вона хотіла для молодшої сестрички. Реготуха, бешкетниця, вона була загальною улюбленицею. Як побивався бідолашний Родерік, коли знайшов її мертвою! Усі думали, що бідолаха не надовго переживе її. Хоча, якщо поміркувати, саме через нього й убив її цей божевільний Дуглас.
Ну та добре, настав час братися до роботи, бо вона чогось задумалася. Невдовзі спуститься Дункан, треба зібрати його в дорогу — він мав поїхати в абатство, залагодити деякі справи… Рішучою ходою Маргарет рушила до комори, біля якої тупцювали двоє молодих слуг.
— Ану ж бо, ледарі, жваво за роботу! — гримнула на них.
Мег уже була зібралася зазирнути в комору, коли її відволік якийсь гамір біля воріт. Вона швидко подалася туди. Зважаючи на все, сварка там розгорілася не на жарт. Молодці, що стояли на варті, люто сперечалися з якимись незнайомцями, котрі нахабно намагалися в’їхати за браму.
— Агов, агов, що це тут відбувається? — зупиняючись на безпечній відстані, гукнула Маргарет. — Може, покликати сера Дункана?
— Леді, прибули якісь голодранці, до того ж, здається, англійські! — загукав у відповідь один зі стражів. — Але кажуть, що хочуть бачити саме вас!
Жінка здивовано знизала плечима.
— Мене? Дивно. А втім, це можуть бути люди мого зятя, — здогадалась вона. — Впусти їх, Мак! Та гляди ж, відбери зброю про всяк випадок.
Вона повільно пішла до воріт. Оце тобі й думки про Ейлін! Як у воду дивилася. Хтозна, може, це справді Родерік звісточку прислав. Але що це на нього найшло? Давненько вже не спілкувалися, вона й згадувати перестала, що має родичів у Англії. На серці чомусь раптом ворухнулася тривога. «Хоча б там не трапилося в них чого лихого!» — з досадою подумала Мег. Бракувало ще, щоб Дункан знову розгнівався на неї. Той не любив її бідних родичів, вважаючи дармоїдами.
Стражники, перелаюючись із прибулими та й далі тримаючись сторожко, впустили їх на замкове подвір'я. Зброю відібрали, тож тепер хазяї та гості вороже позирали один на одного. Маргарет, заклопотано насуплена, зупинилася перед непроханими гостями. З першого погляду навіть неможливо було визначити, хто вони такі: шотландці, англійці чи просто якісь розбишаки з битого шляху. На декому красувалися подерті пледи, один мав на собі кольчугу. Всі були неймовірно брудні, обшарпані та з голодним блиском у очах. Останнє особливо не сподобалося Мег. Серед дорослих чоловіків вона розгледіла худющого хлопчиська в драному колеті та засмальцьованій шапчині, з-під якої навсібіч стирчали брудні руді пасма.
— Ну, розповідайте, навіщо ви хотіли мене бачити? — недружелюбно запитала господиня Бархеда.
І раптом отой рудий хлопчисько рвучко скочив уперед і вчепився їй у фартух. Патрік, начальник варти, кинувся навперейми, щоб захистити свою пані, але відразу сахнувся, бо почув радісний хлопчиськів вигук: