— Ви справді не виганяєте мене? — вигукнула Еріка. — Я залишуся тут?!
Вона підхопилася з-за столу та заходилась витанцьовувати посеред кімнати якийсь неймовірний танок. Маргарет, хоча й розсміялася, все-таки суворо накивала на неї пальцем.
— Але тільки з однією умовою!
— Я виконаю все, що ви скажете, тітонько! — в захваті вигукнула Еріка.
— Ти беззастережно слухатимешся мене. Що б я не сказала, мусиш відповідати єдине: «Так, тітонько». Ну-бо, повтори.
— Так, тітонько! — щосили закричала дівчина.
— Розумниця, — Мег трішки поморщилась, але похвалила. — Я спробую зробити з тебе справжню леді. Адже це мій обов'язок перед покійною сестрою, — вона побожно перехрестилася. — А тепер ходімо, я накажу Дженет приготувати тобі балію з теплою водою.
Дівчина підійшла до неї, підвелася навшпиньки, щоб поцілувати тітку в щоку.
— Дякую, тітонько Мег, — серйозно промовила вона. — Я ніколи не забуду, які ви були добрі до мене.
Леді Маргарет завмерла від несподіванки, а потім відвернулася, щоб приховати розгубленість. Ну ось, усе й вирішилося. Як вона тепер це пояснить Дункану? Жінка стурбовано зітхнула. Мусила говорити про все з чоловіком, а це було ой як непросто.
Сер Джеффрі гнівався. Граф сидів у батьківському кріслі та насуплено дивився в стіну. Одна його рука нервово тарабанила пальцями по дереву, а друга неуважно гладила поміж вух білого мисливського собаку, що сидів поруч із господарем. Він завжди любив собак. Ці тварини були значно надійніші за людей… Вродливе обличчя сера Джеффрі пересмикнуло гримасою відрази. Він звик нікому не довіряти, але щоб його ось так нахабно намагалися обвести круг пальця!
Він стис і без того тонкі губи в ниточку, пильно вивчаючи мудрий візерунок на новому чудовому гобелені, нещодавно отриманому молодим графом Нортумберлендським у дарунок від черниць обителі Ромсі. Сцена приношення волхвами дарів святому дитяті, майстерно виконана працьовитими черницями, ніби натякала на вірність його підданців. Що й казати, гобелен мав чудовий вигляд на стіні кабінету молодого графа, вишукано підкреслюючи статус нового власника Беверлі. Та ось тільки ціна цій відданості — мідний пенні! Вони всі, всі готові зрадити його, щойно трапиться нагода. Батько зрадив його, віддав графство своєму мазунчикові Родеріку, тесть не схотів підтримати, навіть нікчемний слуга одурив… Він відчув, як у серці з новою силою розгоряється гнів. Персі насилу придушив його та скоса глянув на застиглого біля дверей Джона Нолліса. Це ж треба! Як добре тримається. Сер Джеффрі вирішив, що помучить слугу мовчанням ще трохи: нехай тремтить від ляку та думає, навіщо викликав господар. Він удав, що не помічає найманця, та знову з перебільшеною увагою почав розглядати гобелен.
Нолліс ладен був заприсягти потрухами Вельзевула, що увага сера Джеффрі зараз зосереджена зовсім не на чудовому монастирському подарунку. Джон надто добре знав цей неуважний погляд, який свідчив про граничне невдоволення. Він і далі терпляче очікував миті, коли граф зволить до нього озватися. Чого йому, питається, бути невдоволеним? Здавалося б, усього домігся. Графство своє отримав у цілості й схоронності, та й титул незабаром отримає…
Звичайно, якщо так міркувати, у лорда поки що збулися не всі мрії. Титул регента над більшою частиною земель, включаючи Беверлі, який він ще цілий рік мав носити, — йому як скалка в сідниці. Щиро кажучи, якщо протягом цього терміну знайдуться законні спадкоємці, він може втратити значний клапоть своїх володінь. Але Нолліс-бо в цьому нітрохи не винен, якщо, знову ж таки, добряче поміркувати? Яке відношення простий слуга має до крутійства королівських нотаріїв? Його справа — робити, що господар скаже. До того ж, спадкоємців не знайдеться — Джонові це достеменно відомо… Він стомився стояти непорушно та почав переступати з ноги на ногу. Страшенно не подобався Джонові цей виклик господаря.
— Ну, чого зітхаєш? — нарешті досить нелюб’язно поцікавився сер Джеффрі. — Знаєш, навіщо я покликав тебе, Джоне?
Нолліс, зберігаючи спокій, незворушно знизав плечима.
— Звідки мені таке знати, ваша світлосте?
Він навмисно звернувся до господаря з новим титулом, і той, звісно це відразу помітив. Обличчя сера Джеффрі набуло ще кислішого виразу, рот скривився у в'їдливій посмішці. Він перестав гладити собаку. Пес, позбавлений пестощів господаря, незворушно почимчикував до дверей і влігся біля ніг у найманця.