Дівчина ще раз замислено глянула у віконце. Уже зовсім смеркло. Сьогодні чомусь із самого ранку їй було не по собі. Серце млоїла глуха туга, хотілося бігти кудись, щось робити, але все з рук падало, й вона з полудня заховалася від усіх на цьому горищі. Господи, до чого тут усе не схоже на Тейндел! Ні сміху, ні веселощів, суцільна туга. Гуляти їй не дозволяли, цілу зиму вона провела за нестерпно обридлими стінами Бархеда. Ось і весна вже настала, сніг зійшов із полів, а її досі тримали під замком. Подумати тільки — справжній леді ніяк не можна гуляти самій, без супроводу! Це просто непристойно, та й небезпечно. Еріку до шаленства доводили ці дурнуваті правила, якими раз за разом пригощала її тіточка. «Адже ти Рендолф, а це зобов'язує. Рендолфи ніколи не були простими голодранцями з гір — це графський рід».
А їй так хотілося вирватися звідси! Пройти пагорбами, дістатися до озера, що поблискувало вдалині блакитним овалом, погуляти весняним лісом, який почав оживати, послухати птахів…
Втім, ледарювати їй не доводилося. У леді Маргарет завжди знаходилася для неї яка-небудь справа. Спочатку Еріка просто жахалася: їй здавалося, домашня робота, яку вони роблять, ніколи не скінчиться. Вона зовсім не звикла порядкувати в такому великому господарстві. Замок, слуги, домашня худоба — за всім цим потрібно було стежити, і вона тільки дивувалася, як господиня Бархеда все встигає.
Дівчина навіть і не підозрювала, що в домі може бути стільки речей, котрі вимагають догляду. В однієї тітоньки Мег було аж п'ять суконь! А посуд, який потрібно мити й обережно ставити на полицю, столи, які доводилося шкребти до блиску? Нескінченні скрині, в яких рівними стосами громадилися запинала, накрохмалені скатертини, довгі сувої полотна й вовняного тартану, вовна у важких шкіряних мішках…
Особливо Еріка ненавиділа цю овечу вовну. Ну не вміє вона прясти! Не вміє, і край. Нитка в неї виходила крива: то груба, мов діжка, то така тоненька, що рвалася від одного дотику; веретено так і силкувалося вислизнути з рук, мов живе. Мері все насміхалася з неї, коли їм доводилося разом прясти. Точніше, це Мері пряла, а Еріка псувала. Звичайно, сестру цього з дитинства вчили — он як спритно вправляються з веретеном її тонкі пальчики. Еріка тільки тужно мовчала, коли та глузувала з її незграбності. Їй належало пам'ятати, що вона живе в Бархеді з милості…
А манери? О, ці щоденні заняття з тітонькою, котра щосили намагалася прищепити їй «шляхетне виховання»! Цього робити не можна, це непристойно, ступай так, поклонися отак. Вона пригадала, як у перші дні свого перебування в Бархеді за звичкою полізла на дерево, щоб допомогти Дженет зібрати горіхи, і який скандал вибухнув через це. Нестерпно, просто нестерпно.
Еріка сперлася на підвіконня обома руками й вистромилася з віконця, щоб підставити обличчя свіжому вітрові. Він підхопив пасма, що вибилися з зачіски, весело бавлячись ними. Прозорі весняні сутінки огорнули замок, сховали підніжжя стін і зробили невидимими господарські будівлі. Їй здавалося, що вона одна ширяє тут, нагорі, де свистить вітер і вже починають спалахувати по-весняному яскраві, начебто вмиті зірки. Заворожена цією красою, Еріка завмерла. Вона повільно вдихнула солодкуватий дух весни, й від цього в неї трішки запаморочилась голова.
Не знати чому їй згадався той самий день, коли вони з батьком і братами вирушали на ярмарок до Хоїка. У Хоїку вона зустріла Діка… Річард Далхаузі… Навіщо вона згадує про нього так часто? Вона нічого про нього не знає, та й розійшлися вони не надто гарно. Але мимовільні спогади поверталися знову й знову: як він обіймав її, як накинув на неї свій плед… Начебто це було вчора. Пам'ятала відчуття захищеності, що його дарували ті теплі ласкаві руки, його посмішку, очі барви лісового горіха, що дивилися з дивним виразом, від якого її пробирало легке тремтіння. Дівчина відчула, що червоніє від одного цього спогаду. Господи, як добре, що тіточка Мег не вміє читати думок! Уже вона б неодмінно назвала їх гріховними.
Еріка сумно підперла кулачком щоку. До чого згадувати все це? Навряд чи вони коли-небудь побачаться. Як шкода, що вона нічого не довідалася тоді про свого рятівника, не здогадалася розпитати в того ж таки Оуена. Хто він, де живе? Річард десь тут, у Шотландії, можливо, лише за кілька миль звідси… Хтозна. Тепер вона втратила його назавжди. Їй раптом нестерпно схотілося знову відчути його поруч, пригорнутися до його плеча…