— Завваж, мені не хотілося б знеславитися перед гостями, — суворо промовила Маргарет. — Якщо ти втнеш котрусь зі своїх штук, я просто замкну тебе в прикомірку. Ти зрозуміла мене?
Дівчина похмуро кивнула. Звичайно, зрозуміла. Безумовно, звабливо потрапити на справжнє свято з бучним бенкетом, веселощами, жонглерами та менестрелями… Ось тільки чим це обернеться для неї?
— Я поводитимуся гідно, — пообіцяла вона. — Принаймні, старатимусь.
Тіточка Мег знизала плечима.
— До чого ж ти дивна дівчина! — з серцем вигукнула вона. — Тебе не зрозумієш. Ти скімлиш, що тобі нудно в замку, але коли чуєш, що сюди з`їдуться гості, похмурнішаєш на очах. Уже й не знаю, що в тебе на думці!
Відповіді Маргарет не дочекалася, тому тільки губи стисла. Що ти маєш робити з цим бісеням!
Вони вже дісталися до другого поверху, де були спальні обох дівчат.
— Добраніч, тітонько Мег, — Еріка потупила погляд.
— Добраніч, — озвалась та.
— Тітонько, — раптом дівчина зважилася знову подати голос. — А що ви скажете про мене гостям?
Брови в леді Маргарет гарно злетіли на її високе чоло.
— Скажу, що ти моя небога, що ж іще.
— Будь ласка, не кажіть нікому, хто я, — несподівано попросила дівчина.
— Що за дурниці! — обурилася Мег. — Як же тебе величати? Принцесою Уельською? — не втрималась тітка, щоб не вколоти. — Оце вже ні, я відрекомендую тебе гостям так, як є. Нам нема чого приховувати від сусідів, ми чесні люди. Не розумію, що за примхи в тебе знов? — ще з більшим роздратуванням стисла губи Мег. — Втім, якщо ти так просиш…
— О, я дуже, дуже прошу вас, тітонько! — дівчина склала руки, як для молитви. — Я молитимусь на вас за вашу доброту, якщо ви нікому з гостей не скажете, що мій батько — Родерік Персі.
— Гаразд, — вирішила тітонька. — Ти що, соромишся імені свого батька?
Еріка низько опустила голову й уперто промовчала. Бракувало ще, щоб її взяли на глузи. Що тут можна було казати, коли навіть вірний Дональд, єдиний, хто лишився з нею, тільки відмахувався від її слів. Для них усіх це був простий розбійницький напад. Що ж робити — кордон, неспокійний край… Там часто гинуть люди. А вона знала, відчувала, що її шукають. Знала й боялася. Дотепер перед нею раз у раз поставали вбиті мешканці Тейндела. Еріка не вірила, що людина, котра безжально винищила всіх у замку, не замислилась би про те, куди поділася донька його власника. З іншого боку, якби вона сказала про свої підозри й дядько Дункан вирішив, що вона небезпечна та випхав її за двері, куди мала подітися?
— Ти найбільш дивна та найневдячніша дитина з усіх, кого я зустрічала на своїм віку, Еріко, — обурено промовила тітонька, коли стомилася чекати на відповідь. — Негайно йди спати, а завтра прочитаєш двадцять разів «Вірую», стоячи навколішки.
— Так, звичайно, тітонько, — кивнула Еріка.
Як навчала її Маргарет, дівчина вклонилася й подалася до себе. Спала вона в кімнаті, що сусідила зі спальнею Мері. Щоправда, її кімнатка була значно менша за спальню доньки хазяїв, але все одно здавалася бідолашній сповненою розкошів та пишноти. Там стояли справжнє ліжко, крихітні столик і стілець, скриня, а на додачу — миска для вмивання. Засмучувало єдине: сусідство вреднючої сестрички Мері, справжнє випробування.
Ледь вона взялася за ручку дверей, як сусідні негайно відчинилися і в шпарку простромився цікавий ніс Мері Макфергюс. Напевне, підслуховувала, промайнула в Еріки думка. Зараз почнеться… Вона пожалкувала, що через брак спритності не зуміла непоміченою прослизнути до своєї кімнати.
Мері переконалася, що мати пішла, посміливішала й цілком вистромилася зі своєї кімнати.
— Агов, ти, — наказала вона, — підійди-но сюди мерщій!
Еріка мовчки дивилася в підлогу.
— Що, перепало тобі? — з лицемірним співчуттям запитала Мері. — Про що це мати говорила з тобою?
Дівчина невиразно знизала плечима. Зв’язуватися з сестричкою не хотілося — та завше бігала скаржитися леді Маргарет на непошану з її боку.
— Ні про що, — спробувала відскіпатися фразою, котра нічого не значила.
Мері гнівно насупилася. Очі злостиво примружилися, губи стислись. Еріці спало на думку, що зараз сестричка схожа на людину, яка досхочу наковталася оцту. На жаль, і зовнішністю, й норовом Мері вдалася в батька. Від матері їй дісталося високе чисте чоло, з якого вона ретельно зачісувала своє густе чорне волосся, щоб кожен міг помилуватися його ідеальною формою. Вона була висока, ставна дівчина з гарною статурою, але обличчя псувало все враження. Невеликі темні очі, близько посаджені до довгого носа, робили її схожою на якогось болотяного птаха — чи то на деркача, чи на чаплю. А якщо додати ще зазвичай пісний і пихатий вираз, то картина складалася не надто приємна.