На галяві на коротку мить запала тиша, та по тому вітер засвистів із подвоєною силою. Щойно ж не було й вітерцю, аж раптом піднялася справжня буря. Еріка не знати чого злякалася. Дерева важко захитали своїм гіллям, начебто грізно попереджаючи її про щось. Велика суха гілка зірвалася з дерева та з грюкотом упала на галяву. Дівчина в сум'ятті озирнулася. Небезпечну гру вона почала. Недобре жартувати з маленьким народом Травневої Ночі. А що, коли з'явиться справжня фея і покарає за самозванство? Совиний крик пролунав просто над її головою, змусив підскочити від ляку.
Не розбираючи дороги, вона підхопилася та стрімголов кинулась геть від чарівної галяви. Її сукня зачепилася за терник, дівчина рвонулася й упала. На колючках лишився малий клаптик синьої тканини…
— Я все одно тебе знайду! — почула вона голос Річарда здаля. — Знайду, де б ти не була!
Вітер так само несподівано стих, як і почався. Дівчина зупинилась, нарешті змогла відсапатися. Прихилилася до стовбура високого ясена і в знемозі втерла піт із чола. Щось чарівне сталося нині з нею на галяві, й тепер вона в сум'ятті намагалася зміркувати, що ж саме. Невідоме їй самій почуття оселилося в її душі, й вона не мала сили, щоб із цим боротися.
— Шукаєш, дурню, свою фею, — втираючи сердиті сльози, схлипнула дівчина, — а вона давно вже під самим твоїм носом!
Поступово сльози вщухли. Вона зітхнула, підібрала подерту й змоклу пелену та понуро побрела додому. Забагато всього відбулося сьогоднішнього вечора. Зараз їй хотілося тільки одного — дістатися до свого ліжка, й щоб її ніхто не чіпав.
Розділ 10
…Наступного ранку Еріка прокинулася пізно. Почувалася зовсім розбитою, тому ще трохи полежала, прислухаючись до навколишніх звуків. У замку вирувало життя: раз у раз лунали чиїсь кроки, чулися голоси, словом, у Бархеді, як і раніше, було повно люду. Ніхто з гостей і не думав їхати.
Голова розколювалася, начебто вона вчора цілу ніч танцювала. Але ж, здається, так воно й було… Вчорашня ніч із усіма подробицями невблаганно спливла в пам'яті, й Еріка рвучко сіла на ліжку. Невже все це й справді було: танок на галяві, чарівна музика, несподівана поява Річарда? Першої миті вона подумала, що все це сон. Але все це було. Було! Від жаху дівчина обхопила голову руками.
Учора їй вдалося практично непоміченою прослизнути в замок — хвалити Бога, стражник на звідному мості впізнав її та пропустив. Але якщо тітонька довідається, що вона сама тинялася лісом, їй добряче перепаде. Еріка схопилася з ліжка, почала гарячково вдягатися. Мері неодмінно доповість матусі, що її не було, коли всі поверталися з галявини, тому краще буде випередити сестричку.
— О, ні, — вона скрушно розправила на руках свою нову сукню, котру збиралася зараз надягти.
На пелені зяяла чимала дірка. Здається, вчора, коли бігла лісом, зачепилася за якусь колючу гілку. Тепер до списку її провин додасться ще й ця. Але може, потім вона зашиє все як слід, і буде не так помітно? Бідолашна схопила голку, абияк скріпила розірвану вовняну тканину, взулася та вискочила в коридор. Треба швидше спуститися вниз, знайти тітоньку Мег.
Дівчина боялася зізнатися в цьому самій собі, але насправді їй страшенно хотілося побачити Діка. Згадала, як безсоромно пожартувала з ним, і відчула, як у неї щоки червоніють від сорому та досади. Кепсько все вийшло, що не кажи. Вибачитися б…
— …Не бреши, Річарде! Не може цього бути!
Річард?! Голоси долинали від зали з каміном.
— Ти все брешеш, — переконано повторив хтось. — Ми чекали на тебе цілий вечір, а ти тепер небилиці правиш. Просто зізнайся, що випив зайве та заснув у куточку й забув про справу.
Усі щиросердно розреготалися.
— Клянуся святим Іоанном, що все саме так і було, — Еріка почула знайомий голос. Поза сумнівом, говорив Далхаузі. — Я бачив фею так само виразно, як бачу зараз усіх вас. Я почув чудову музику, вийшов на галяву й побачив її танок. А потім вона зачарувала стежку, і я довго блукав лісом.
Щоб не пропустити й слова, Еріка навшпиньки почала спускатися. Цікаво, що він їм ще наплете?
Біля каміна стояла юрба молодих шотландців. Зважаючи на все, спадкові лерди збиралися на полювання — святкові костюми, в яких вони хизувалися вчора, змінили на простіші й зручніші. Дехто з хлопців мав легкі мисливські піки, дехто захопив лука… Вони оточили Річарда Далхаузі та слухали його розповідь, час від часу посміюючись і недовірливо хитаючи головами.
— Ну і яка вона з себе? — запитав хтось. — Мабуть, зеленокоса?
— Червонішої за неї не бачив нікого в світі, — натхненно повідомив Дік. — Волосся немов розплавлене золото, руки тоненькі та ніжні, а голос сріблястий, мов дзвіночок.