— Напевне, Діку, ти злякався? Ну признайся!
— Та ні, кажу ж, він перебрав учора! От йому й ввижалися всілякі феї.
Шотландці незлостиво жартували зі своїм товаришем, не помічаючи, що він уже не на жарт розгніваний.
— Дурниці! — рішуче обірвав він їхні глузи. — Коли це мене можна було злякати? Слухайте далі. Фея поманила мене рукою, і я відчув, що в мене ноги самі йдуть, ніби невідома сила потягла на галяву.
— Як на мене, то ти все-таки вигадуєш, Діку, — зверхньо поплескав його по плечі Роберт Макфергюс. — Скільки тут живу, зроду фей не зустрічав у своєму лісі. Щоправда, живе там одна вуглярева дочка, теж загалом нічогенька…
Усі знову зареготали. Дік набундючився.
— Просто феї не всякому показуються, — зі знанням справи заперечив він. — А, що з вами говорити, тільки час марнувати.
— Зважаючи на те, що ти з нами зараз, на тебе вона не поласилася й вирішила не вести у свою чарівну країну. Видно, в неї там повно інших зачарованих лицарів, — глузливо кинув один із гостей.
— Це ще як сказати, — загадково промовив Далхаузі.
Еріка завмерла, втиснулась у стіну, й насилу вірила власним вухам… Брехун, нахаба! Правильно вона поглузувала з нього.
— Ет, дурень, треба було хапати її та швидко цілувати! — не витримав хтось. — Хіба не знаєш — той, хто поцілує фею, стане щасливчиком і отримає величезне багатство.
— Звичайно, знаю, — серйозно відповів Далхаузі й замовк.
Від обурення в Еріки дух забило. Цікаво, й тут збреше? Просто слухати неможливо таку брехню. Всередині вона вся кипіла. Ну та хай, розмова з ним іще попереду…
— І що ж, ти хочеш сказати, що фея поцілувала тебе? — з недовірою запитав Роберт.
Дік трішки забарився з відповіддю, але врешті ствердно кивнув.
— Аякже, поцілувала.
— Я тобі не вірю! — розреготався Роберт. — Ти нас дуриш для сміху.
— Виходить, по-твоєму, я брешу? — обурився Далхаузі.
— Атож. Ти брешеш. Не міг ти насправді зустріти в моєму лісі якусь фею, — презирливо пирхнув хазяйський син.
Річард гнівно обернувся до інших, які мовчазно очікували закінчення суперечки.
— Гаразд, тоді як ти поясниш ось це? — він переможно висмикнув із-за пояса клаптик синьої тканини, й Еріка придушено охнула. Це був шмат із її сукні.
— Це вона залишила на терновому кущі на згадку про нашу зустріч, — урочисто пояснив шотландець.
— Усім відомо, що феї в зеленому ходять, — насторожено протяг молодий зброєносець, — а це синє.
— Ну то й що? Моя була в синьому, — незворушно відрубав Дік.
— Ну-бо, ну-бо, дай поглянути, — простяг руку Роберт Макфергюс. — Більше схоже на клапоть із сукні якоїсь небагатої леді. Мені здається, тебе обдурили, любий друже. Зважаючи на все, ти, Річарде, став жертвою чарів якоїсь служниці, — з ноткою торжества в голосі проголосив він.
Та не встиг скінчити мову, як Далхаузі вихопив у нього з рук свій дорогоцінний клаптик. Його рука загрозливо лягла на клеймор.
— Ти не віриш мені, але зараз я доведу, що вчора бачив її! Ось! — він високо підняв над головою маленьку річ, яка тьмяно блиснула на сонці. — Це я знайшов там, де вона зникла. Навряд чи служниця розкидатиметься такими дорогоцінними речами в лісі, чи не так? Жодних сумнівів не маю в тім, що це дарунок феї. Я гадаю, попри всі твої глузи, Робі, це чарівне люстерко, і з його допомогою я колись наживу величезне багатство.
У залі запала побожна тиша. Еріці здалося, що світ репнув навпіл і звалився на неї всією своєю вагою. Вона стояла й судомно хапала ротом повітря. Люстерко, її люстерко! Вчора вона загубила його, втікаючи від Діка, й навіть не помітила того в поспіху. Як вона могла забути, що напередодні причепила свою єдину коштовність до пояса?
— Віддай негайно! — вигукнула вона, збігаючи сходами в залу. — Віддай моє люстерко!
Якби зараз у головній залі Бархеда матеріалізувався загін примар, то їхня поява навряд чи справила б більше враження. Молодики сахнулися від дівчини, хапаючись за зброю. Річард остовпів із дзеркалом у руці.
Перший отямився Роберт Макфергюс.
— Ну ось, бачите, добродії, все вирішлося саме так, як я й припускав, — іронічно зауважив він. — Тепер моя маленька кузина заявляє свої права на подарунок феї.
Він обійшов навколо завмерлої, зніяковілої Еріки, глузливо поглядаючи то на неї, то на Далхаузі. Дівчина мимоволі відступила на крок, збентежена поглядами цікавих.
— Здається, це та сама дівка, що так вдало посадила в калюжу юного Макнаба! — охнув хтось.