— Атож! А до того сама в ній гарно скупалася!
Молоді лобуряки весело галасували, хтось голосно заіржав.
— Виходить, це твоя кузина?! — ледве спромігся на слово Річард, не відводячи погляду від Еріки. — Ти нічого не плутаєш, Робі? Я думав, вона…
— Я справді його кузина! — поквапливо вигукнула Еріка, й це викликало посмішки на обличчях у всіх молодих лордів. — Моя мати була сестрою його матері, ось і все. А тепер віддай!
Вона простягла руку по дзеркало, та Роберт жартівливо схопив її за кінчики пальців і обкрутив навколо себе. Усі знову засміялися.
— Не так швидко, люба моя. Друзі мої, тут є весела справа! То ви, я бачу, знайомі? — з перебільшеною повагою звернувся він до Річарда.
— Перестань, Робі, — відмахнувся той. — Ми одного разу бачилися на ярмарку в Хоїку. Чого ти причепився?
Еріка зрозуміла, що зараз цей дурень Далхаузі викаже її. Ще мить, і всі навколо знатимуть її справжнє ім’я. Вона подумки прокляла ту годину, коли зустріла Діка.
— Віддайте мені моє дзеркало, — вперто повторила вона, — і я піду звідси. Я кваплюся.
— Слухайте-но, леді, — втрутився один із хлопців, — адже наш шановний друг Річард стверджує, що це чарівне дзеркало подарувала йому фея, котру він зустрів у лісі. Чи не так, Діку? З якого ж дива він вам його віддасть?
— Тому що це подарунок моєї померлої матері, — мало не плачучи, пояснила Еріка. — Я… випадково загубила його в лісі.
Вона вже була сама не рада, що вискочила зі своєї схованки та завела цю розмову.
— Та-ак, — весело протяг Макфергюс, — виходить, мій друже, тебе все-таки надурили. Не бачив ти ніякої феї. Це була всього-на-всього вбога вихованка моєї матері, якій здумалося погуляти лісом на самоті. Адже так? О, а ось і ще один незаперечний доказ!
Він спритно нагнувся, до сум'яття Еріки ледь підняв її пелену, на якій красувалася огидна діра.
— По-моєму, саме твого шматка й бракує цій сукні, чи не так, Діку? — засміявся він. — Признайтеся, що ви там насправді робили?
Усе товариство несамовито реготало. Річард Далхаузі, зовсім приголомшений, не зводив з неї очей. Мало не плачучи, Еріка стояла посеред кола веселих парубків. Бідолашна стала яскраво-червоною, ніби варений рак, і ладна була провалитися крізь землю. Як завжди, через власну нерозважливість, зробила помилку. О, в усьому винна ця її триклята вдача.
Вона щосили рвонула з рук кузена Роберта краєчок своєї сукні й обдарувала його справді скаженим поглядом.
— Відпусти мене, нахабо, — прошипіла йому в обличчя. — Ще раз доторкнешся до мене — уб'ю!
— Ти ба, а родичка з норовом, — з вдаваним подивом зауважив той.
— Дай їй спокій, Роберте, — голосно промовив Дік. — Чи ти хочеш, щоб я втрутився?
У тиші, яка запала по тих словах, лише хтось здивовано присвиснув. Макфергюс відпустив її руку. Криво посміхнувся, з перебільшеною повагою вклонився дівчині. Річард підійшов до неї, мовчки простяг люстерко. Еріка вчепилася в материн спадок і стрімголов кинулася геть із зали, ніг під собою не чуючи від сорому та переляку.
— Я думав, ти приїхав сюди не за цим, Річарде, — похмуро озвався Макфергюс.
— Так і є, — відповів йому шотландець. — Я приїхав сюди не для того, щоб сіяти ворожнечу між нами, коли нам так потрібна кожна людина. Але я хочу, щоб ти знав: я не потерплю, коли будь-хто скривдить цю дівчину. Навіть якщо це буде мій друг.
Ні на кого не дивлячись, шотландець повернувся й швидко вийшов із зали.
Йому нестерпно хотілося знайти це дурнувате дівчисько і як слід накрутити нарешті їй вуха. Це ж треба — виставила його на посміховисько перед власними друзями! Знову обдурила! Ох, який же він був зараз лютий на неї!
Річард насупився, коли згадав останні слова Роберта Макфергюса. Так, він приїхав сюди зовсім не за цим. Коли Роберт запропонував йому відсвяткувати Великдень у Бархеді, Далхаузі вирушив сюди, бо це було чудовою нагодою виконати доручення графа Мара, який набирав ополчення. Але, дідько забирай, щойно він зустрічається з цією божевільною, у нього відразу починаються неприємності. Для нього зараз кожен день дорогий, а замість цього він ганяється за рудою англійкою!
— Еріко! — нетерпляче погукав він. — Куди ти поділася? Ану повернися!
Він побачив лише краєчок синьої сукні, що промайнула за рогом коридору, та кинувся навздогін.
— Та зупинись же ти!
Замість того щоб зупинятися, шкідливе дівчисько озирнулось і прискорило крок. Дік кинувся слідом. Це вже було занадто — вона що, вирішила втекти від нього? Оце вже їй не вдасться. За кого вона себе має, маленька фейрі?