— Ах, ти так? Ну, побачимо, хто кого, — пробурмотів він. — Я все одно тебе спіймаю.
Еріка звернула в якийсь бічний хідник і щодуху побігла ним. Здавалося, цим шляхом можна було потрапити в приміщення для слуг, а вже звідтіля вона вибралася б. Їй зовсім не хотілося зустрічатись у коридорі з розлюченим Річардом Далхаузі. Зараз, мабуть, він дасть їй добрячого прочухана. Дівчина легко перескочила поріг і зачаїлася в стінній ніші, сподіваючись, що Дік не помітить її. Сердито розмахуючи руками, він справді пройшов повз нішу. Дівчина зачаїла подих. Звук його кроків почав віддалятися, а далі й зовсім стих. Вона зітхнула з полегшенням і вистромила голову зі своєї схованки…
— Ти думала, я тебе не дожену? — невідомо звідки з’являючись просто перед нею, запитав шотландець. — Чому ти весь час втікаєш?
Напевне, вона зрозуміла, наскільки він розгніваний, тому промовчала. Сторожко поблискуючи в темряві очима, відступила на крок убік.
— Навіть не думай спробувати вшитися, — застеріг її Дік. — Ти чудово бігаєш. Безгучно, як лисиця, й так само добре плутаєш сліди. Але від мене ти навряд чи втечеш.
Дівчина зухвало глянула йому в обличчя. У її погляді промайнув глузливий вираз.
— Учора в лісі мені це вдалося, — не втрималась вона.
— Запам'ятай, це востаннє тобі вдалося мене одурити, — лиховісно застеріг він. — Навіщо ти втнула цю штуку в залі?
Еріка відвела погляд, але відповіла так само зухвало:
— А навіщо ти збрехав їм? Ніхто б із тебе не сміявся, якби ти сам не напросився здуру. Аякже, фея поцілувала його! Подумати тільки, як ти міг так забрехатися! Та жодна фея навіть не гляне на такого необтесаного дурня, як ти.
Річард із подивом помітив, що вона палає від праведного гніву. Щоки розпашіли, кулачки стиснуті, зелені очі так і сиплють іскрами. Просто маленький сердитий ельф. Вона сміла нападати на нього, отака плюгавка! Йому й самому справді було ніяково за те, що вчинив так нерозумно, але не виправдовуватися ж перед цим дівчиськом?!
— Слухай-но, — доволі брутально заговорив він, — ти сама обдурила мене, а тепер ще й гніваєшся?! Звідки я знав, що тобі раптом здумається стрибати по галяві? Я справді думав, що бачу фею. Вона була зовсім на тебе не схожа…
Еріка застигла, то відкриваючи, то закриваючи рота. Від люті просто не могла знайти слів.
— Ах ти нахабо! Виходить, я… стрибала по галяві?! Та ти… ти порошини здувати з мене не гідний, зрозумів, брудний горцю?
— Це чому ж? — підозріло спокійно поцікавився Річард, у той час, як його ніздрі роздувалися від гніву. — Ти знову заведеш улюбленої пісні про своє високе походження?
— Ах, так, звичайно, тебе ж фея поцілувала. Ти тепер щасливчик. «Я все одно знайду тебе!» — вона закотила очі й доволі схоже передражнила його. — Дурень! Кому ти потрібен!
— Виходить, ти хочеш, щоб я поцілував тебе? — з погрозою запитав Дік.
Він зробив крок до неї, Еріка мимоволі сахнулася. Її спина вперлась у холодну кам'яну стіну, й вона раптом відчула себе загнаною в пастку. Не встигла нічого зробити, як Річард нахилився до неї та несподівано міцно вп'явся сухими губами в її рот. Вона замукала, сіпнулася, намагаючись пручатися, але все марно. Він дедалі міцніше притискав її до себе, немов затискав у залізні лещата. Вона не могла поворухнутися, тільки відчувала, як його гарячий поцілунок владно розсовує їй губи. Річард цілував її так, ніби цілеспрямовано намагався завдати болю, покарати. Еріка не помітила, коли все змінилося. Поцілунок раптом перестав бути брутальним. Тепер він ледь торкався її губів, лагідно, ніжно… їй здалося, що стіни Бархеда почали втрачати свої обриси, попливли, як у тумані… Задихаючись, вона рвонулася з останніх сил, і Дік отямився.
Важко дихаючи, як після сутички з ворогом, він відірвався від неї, і далі міцно стискаючи її руки.
— Ну? Тепер ти задоволена? — запитав, відводячи погляд.
Дівчина тремтіла, як осиковий листочок на вітрі. Вогонь у її зелених очах згас, вони наповнилися слізьми, готовими пролитися від образи. Дік відчув себе найостаннішим дурнем. Йому раптом стало нестерпно соромно. Що він робить? Теж мені лицар — вирішив отак провчити бідолашне дівчисько, начебто інших способів не було. Але надто вже вона його розлютила. Він і сам не розумів, чому раптом так брутально повівся з нею.
Він глянув на неї згори вниз, і раптом зрозумів, що йому знову нестерпно хочеться поцілувати ці ледь припухлі губи. Такі тремтячі від розгубленості… Так самісінько вони в неї тремтіли тоді, в Хоїку. Він і не знав, що на світі бувають такі солодкі губи. Дік насилу змусив себе відвести від них погляд. Його знову потягло до неї, він ледве стримався, щоб не поцілувати її ще раз. От диявольська мара… Зустрічаючи її, він щоразу начебто поринав у бурхливий крижаний водоспад, що тече із засніжених вершин Чевіотських гір. У цій дівчині, що так розбурхувала його кров, чаїлась таємниця.