Таке було Буроччине життя. Від років нічого в ньому не змінювалося так, як і не змінювалося в господаревому житті. Так і жили разом і розуміли одне одного, як не можна краще.
Часто вони й ходили разом на прогулянку до садку. Старий пан ходив поміж деревцятами та розглядав їх. Часто й чистив їх від хробачні, при чому приговорював до киці:
— Бачиш, Бурочко, ті опришки, черв’яки, погризли наші яблучка, самі діри зосталися. Не матимемо узвару в зимі. Ти, вправді його не їси, але твій господар любить і яблучка й узвар. Бачиш, навіть не помагає скроплювання отрутою і то не один раз. І що тут порадити?
Він і справді обговорював справу з старим приятелем, садівником. Казав, що не вистачає скроплювання раз ані два, але кільканадцять разів з ранньої весни аж до пізнього літа. Хто завдавав би собі стільки труду, коли купити яблучка так легко й дешево.
Чи киця розуміла щось з того — невідомо. Якби не було, вона радо видряпувалася на деревцятка й нераз ловила на них жуків та іншу погань. Так хоч трохи помагала своєму господареві. І так жили вони разом у садку й в хаті.
Бурочка ж і справді була сіро — бура, пухната й очі в неї були зелені. І розумна була та ловка. Тож господар любив свою кицю. Єдину свою приятельку.
Ще поки щось сталося, Бурочка знала. З пивниці пробивався крізь підлогу дим. Його не було багато, але вразливий нюх киці вловлював гризький дим. Вона занепокоїлася, зістрибнула зі своєї подушечки й стала ходити по кімнаті й нюшити.
Була ніч і старий пан спав. Йому нездоровилося і сон відбіг від нього. Тож прийняв насонний лік і запав у глибокий сон. Але киця чувала й непокоїлася. Дим ставав щораз густіший і їдкіший. Бурочка стала нявчіти, шерсть у неї з’їжилася, вона стала бігати по хаті, вистрибувати на стільці й на вікно. Але густа сітка щільно закривала його. Киця стрибнула на ліжко та нявкотіла голосно.
Дим змагався і густішав, киця дряпала господареві груди та місила їх розпучливо. Вона кричала й плакала, штовхала господаря лобиком й кричала просто йому до вуха. Та він з глибокого просоння тільки пригорнув кицю і щось сказав. Щось зовсім незрозуміле. Бурочка визволилася з його стиску й стала ще голосніше нявчати та добиватися до дверей і, вистрибнувши на вікно, дерти сітку.
Між тим дим густішав і з-під підлоги вистрибнуло полум’я.
Його червоні язики стали лизати й пожирати дошки та лізти по стіні. Вкінці добилися до вікон і дим разом з полум’ям вибухнув крізь вікно. А киця нявчіла й заводила. Не було виходу. Вона вистрибнула на ліжко та притулилася до господаревого боку.
Так і найшли їх пожежники, що наспіли, щоб гасити пожар. Обидвоє: господар і його киця задушилися від тяжкого диму, пригорнені один до одного. Разом пішли в грізну мандрівку, з якої немає відвороту.
Гість з далека
Їм повезло.
Була розсипка. Большевицька армія відступала. Спершу із Західньої України, опісля з Правобережжя. І вже тоді Микола знав, що далеко з ними не піде. Завжди казав до друзів: як довго Україна, так довго моя дорога. Не кожний розумів, у чому справа й чим та як Микола міряє дорогу. Але він знав дуже добре. Що далі на Схід, то дорога його ставала коротша. Його й тих чоловіків, що їх большевики забрали з України. І ніби готовили до військової служби. Але їхні ряди рідшали, невідомо, чи западалися в безвісті, чи роз’їдав їх простір далекого степу, чи винищувало їх людське божевілля. А, може як Микола, і вони відпадали одинцем й губилися в полях, що яскравіли відсвітом заграв і полум’яніли жахом пожарищ. Може десь розсівалися серед людей таких, як вони самі — українців.
І Микола думав: Вони такі як я. Їх також гонять з жител і вбивають на бездоріжжях. Але я не дозволю себе гнати як німину й вбивати як тварину. Моя дорога швидко покінчиться. Там на овиді кінчиться широкий український степ. Там і кінець моїй мандрівці.
І пропав серед суматохи. Загубився десь у сутінках неозорих степів і пропав у балці зарослій степовою травою. І розпочав свій відворот. Йшов поночі, спав у лісі, прилучувався до різних людей і думав: