Надолині скавуліли пси та побріхували. Вони скаржилися: їм так хотілося відвідати Боїних малих! Алеж драбина, страшна драбина!
За два дні Фік привів двоє тигренят. Ніхто не знав і не бачив, де й коли. Вранці Фік прийшов втомлений і порожній та ляг на печі. Там занесли йому молоко, він напився, вилизав смугасту шерсть та й заснув. А діти, Фіку, де діти? В шопі на трині мерзли та квилили тонесенькими голосками. Такі тендітні, безпомічні котячі новородженці… Не помогло, що Фіка зачиняли з дітьми в шопі. Він нетерпляче струшував зі себе голодну малечу та втікав щілиною під дверима. Так, Фік заявив, що дітьми не буде піклуватися і загалом… свідоме материнство. Ліг на сонечку та вилизував свою шовкову шерсть.
Холодно було Боїним малим на оборозі. В горах ночі холодні, з прохарчуванням клопіт. Хто хоче кілька разів денно виносити харчі на оборіг? Боя це зрозуміла. Одного ранку появилася в кухні. Прихапцем з’їла молоко, та стала кликати. Підходила до дверей, кличучи, поверталася що кілька кроків та вела до оборога. Мабуть чи не сталося що злого дітям? Але ні! Вони були цілі й здорові. Чого ж тоді треба Бої?… оборіг високий, а драбина стрімка…
На другий день вранці Боя поносила дітей до кухні та поскладала до Міминого ліжка. — Не просила й не питала Міму чи вільно, зайняла її ліжко. Щаслива й рада цілому світові, годувала малих. Хай Мімі тільки спробує домагатися своїх прав! Але Мімі не пробувала. Вона знала чим то пахне…
Напів замерзлих і заморених Фікових дітей принесли до хати. Їх віддали під Боїну опіку. О, вона чудова мати. Не даром же її малеча вилизана, чиста й сита. Як незрілі каштани, латасті й лискучі три валочки тулилися до теплого маминого черева. Рожевими, малесенькими лапочками місили мамину грудь, а смішні, червоні губки ссали тепле молоко.
Боя вилизала, огріла й пригорнула Фікових котенят. Два тигрики жадібно приссалися до матірних грудей.
Фік зблизився з байдужою цікавістю й заглянув у Боїне гніздо. Боя завуркотіла та плюнула. Фік утратив усі права до своїх малих.
Пси відвідували Бою та її дітей. Верткі, меткі, крикливі й веселі, гавкуни й розбишаки, вбігали до хати з гамором і гаркітнею. Але до Боїного ліжка підходили поволі й обережно, ніжно скавучачи. Боська запхала свою малу бронзову голову між котенят та лизала їх вміло своїм теплим язиком. Щур, безуспішно залюблений Щур, підповз до пачки видаючи найніжніший, найтонший, ледве вловимий скавучок. Коли ж Боя дозволила (псові завжди небезпечно зближатися до котячого гнізда), лизав дітей і тішився ними. Он який Щур! Проте йому не шкодило, що його люба привела котенят. Ех! Щур! Відомо, дурень. Махає радісно хвостом і пестить Боїних дітей.
Фік лежить під хатою й гріється до теплого сонечка. Маніжиться, муркотить і тре носик до Мішиного вогкого, чорного носика. Сонце грає в його жовтих зіницях. Перевертається з боку на бік, нюшить неспокійно й накликує. Припадає до землі, причаїться. Знечев’я підстрибує вгору як прудкий, дикий звірок. Очі поширені, вуха нащурені, ніздря втягають гарячі пахощі літа.
Тепла літня ніч. Червоний великий місяць випливає на небесні простори. Ніч стелить темні тіні дебрами, лісом. Одурює пах цвітучого жита, кличе шум літа…
З села виходить кіт. В темні простори ночі, назустріч місячному дразливому сяйву, кидає самчий зов. Спершу кричить глухо, горляно, придавлено. Наче б готовився до стрибка. Далі крикнув гострим могутнім голосом жадоби. Погрозливий, дикий лемент хижака перейшов у низький стогін самоти й скарги…
Фікові очі світять зелено, шерсть їжиться. Кидає тонкий, гострий нявкіт у нічну глибінь.
Фік виходить назустріч нічним, новим пригодам.
Приятель
Жили один з одним, як звичайно: кіт з псом. То не значить, що ненавиділи один одного. Навпаки, вони терпіли один одного, бо обидвоє були господарськими тваринами і змалку жили в цьому господарстві. Один поруч одного. Все ж, любови між ними не було тільки холодна байдужість. Можна б навіть сказати, що Лиско заздрив Варці ласки, яку їй виказували господарі. Їй вільно було вистрибнути на стіл та лащитися до господаревого ліктя і дістати навіть який кусок м’яса з його тарілки. Але Лискові треба було в той час сидіти під столом і терпеливо ждати, поки господиня не покличе його до миски. Найчастіше вертівся під столом, інколи відзивався тонким голосом, при чому облизував пащу і з його язика скапували каплі слини. Знак, що пес не лиш голодний, але має великий апетит на їжу. З того й пішла поговірка про людину. Коли її приваблює запашний харч, кажуть: аж слина йде. Того, мабуть люди набралися від Бровка чи Сірка.