— Що пан доктор бажає?
— Халат!
Через кілька хвилин сестра внесла до палати блідозелений вовняний халат, поклала на ліжко.
— Можете йти, — сказав Берн.
Сестра причинила за собою двері.
— Ану, спробуй встати, — підбадьорливо мовив Йоган.
— Спробую, — несміливо відповіла Евеліна.
Бери відвернувся до вікна.
— Одягайся…
Непевними рухами Евеліна натягнула на себе халат, сіла в ліжку. Потім худенькими, немов аж прозорими руками, поправила своє пишне волосся. Запитливо подивилася на Йогана.
— Ми підемо до нього?
— Так.
— З ним все гаразд?
Берн промовчав. Знову хвиля тривоги залила груди Евеліни.
— Чому ти мовчиш?
Хірург, дивлячись кудись убік, підійшов до неї.
— Ти зараз про все дізнаєшся сама.
Щось загрозливе й несподіване почувалося в тоні Йогана. Серце Евеліни уривчасто й тривожно закалатало. Вона встала, сперлася на руку Берна.
— Ходімо…
Немов уві сні Евеліна пройшла коридором клініки повз численні палати. На решті, Берн відчинив двері до такої ж ізольованої кімнати, як і кімната Евеліни Тут було тільки одне ліжко. Хтось, укритий простирадлом, лежав на ньому.
У блакитнуватих сутінках — вікно було затягнуте синьою завісою — Евеліна спершу ніяк не могла збагнути, кого вона бачить перед собою.
Але ось пролунав голос Берна:
— Ти спиш, Петер?
Хірург обережно взяв руку хворого Повернувшись до жінки, кивком голови запросив її сісти на стілець, Сам, не відпускаючи руки Стара, опустився на край ліжка.
— Петер! — тремтливим голосом покликала Евеліна.
Вії Петера здригнулися. У виразі його обличчя з'явилося щось тривожне, болісне. Дихання Евеліни перехопили спазми В наступну мить вона побачила, як напіврозплющені очі Петера спинились на ній.
— Еве! — прошепотів він. — Слава богу, ти тут! Який страшний сон мені приснився. Бачиш, я трохи занедужав…
Схвильована Евеліна хотіла йому щось відповісти, але раптом Петер, помітивши хірурга, урвав її мову:
— І ти прийшов, Йоган?
— Як бачиш, прийшов і виконав свою обіцянку! — озвався Берн.
Петер кволо посміхнувся.
— Нема гірш, Еве, коли тебе лікує товариш. Жодної пільги, режим, як у в’язниці! Шість днів я просив його привести тебе.
— Заспокойся, Петер, — Йогам дружньо потиснув товаришеві руку. — Зараз ти зрозумієш, чому я був таким жорстоким. Я привів Евеліну, і ми повинні серйозно поговорити.
— Що ти маєш на увазі?
— Зараз скажу. Справа в тому, що…
— Зачекай! Я пам’ятаю… я добре пам'ятаю ту страшну катастрофу. Очевидно, після неї нас привезли в твою клініку. Так?
— Так!
— Ну, гаразд! Гаразд! Ти нас вилікував. тепер все добре! Але навіщо ця таємничість? Чому ти так дивишся на мене. Йоган? Мені щось загрожує?
Голос Петера був тривожним і розубленим. Його сірі очі пронизували Берка.
— Заспокойся, — сказав Йоган. — Ти бачиш цей шар бинтів на своїх грудях?
— Розумію! Я був поранений і ти… оперував мене?
— Так! Я зробив тобі складну операцію.
— Погане! — тремтячим голосом про мовила Евеліна. — Мені здається — я все починаю розуміти.
Берн жестом зупинив її.
— Вас привезли до моєї клініки більше місяця тому. Ви обоє були непритомні. Спочатку я оглянув Евеліну…
— Ти зробив би це в будь-якому випадку, — спробував пожартувати Петер. — Адже твої почуття до Евеліни…
— ГІетер! — Евеліна кинула на Стара докірливий погляд.
— Вислухай мене, — продовжував Берн. — Тепер не до жартів. У неї був констатований струс мозку, але без внутрішніх пошкоджень. З’явилася певна гарантія, що вона залишиться живою. Тоді я оглянув тебе! На твоїх грудях я побачив великий синець. Слід від сильного удару… Якраз біля серця!..
— Але ж особливої небезпеки не було? — тремтячим голосом запитала Евеліна.
— Навпаки! Тільки найчутливіші прилади могли встановити удари серця. Тонус катастрофічно падав! Наближалася смерть! Я зважився ввести кордінеліт, ти знаєш — це могутній препарат. Я знав, що в тебе було міцне серце…
— Було? — вигукнув Петер. — Хіба тепер у мене його нема?
Евеліна, ледве стримуючись, щоб не закричати, безтямними очима дивилася на Берна. По його обличчю повзла блідість.
— Я мусив зробити вибір! Я не міг допустити твоєї загибелі і… В цей час асистент доповів, що ти вмер! Так! Ти був у стані клінічної смерті! Зупинилося серце, зникло дихання!..
Петер відкинувся на подушку, істерично зареготав Тамуючи сміх, він схопив себе за горло, але ніяк не міг зупинитися.