Задивившись на пам’ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпі Мар’яну та Лагутіна, і, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жінку з дитиною на руках; обличчя жінки заплакане, а в очах, широко відкритих, - волання підтримки, допитливість: невже це правда? Невже цього вже не відвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби він міг ще спростувати цю страшну, невблаганну звістку, яка, видно, руйнувала все її родинне щастя…
- Ти йдеш? - почув Степура за собою Богданів голос. - Бо ми з Танею йдемо.
Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумській, в напрямі до свого студентського містечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкає він у місті, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де раніше брали хліб, але зараз магазин зустрів їх порожнечею: полиці голі, аж гудуть. Розмели. Біля іншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляється, розхапують все, що є, - мило, сірники, сіль…
- Показились вони, чи що? - знизав плечима Духнович.
- Для чого вам, громадянко, стільки солі? - зачепив він жінку, що з пакунками в обох руках саме бігла назустріч.
Ця з вигляду досить інтелігентна городянка враз перетворилась у справжнісіньку бабу-ягу.
- Що ти в цьому розумієш, чистоплюю? - крикнула, люто ошкірившись на Духновича. - Може, ця сіль, цей брусочок мила дітей моїх від голодної смерті врятують!
І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що від нього Тані стало аж не по собі, бо і в словах цієї жінки, і в цих її з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда - подих голодних харківських зим, вчувалось ще тільки серцем угадане ґоре тих багатостраждальних матерів, знедолених солдаток, що, впряжені в санчата, крізь хуги-завірюхи везтимуть міняти оті мило й сірники по окупованій землі і замерзатимуть з дітьми, заметені снігом при шляхах. Цього ще не було, можливості чогось такого Таня ще і в думках не припускала, і все ж слова незнайомої жінки, яка, видно, немало в своєму житті зазнала, глибоко вразили дівчину, лягли на душу важким передчуттям.
На розі біля магазину господарчих товарів - знов натовп, шарварок, буча. Зсередини приміщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жіночих головах ішов якийсь гевал, розчервонілий, піт з нього градом, а сам увесь обвішаний шкребками, каструлями, вірьовками різної товщини, навіть круг шиї в нього хомутом обкинуте кільце каната.
Богдан дивився на його вірьовки з презирством, з обуренням.
- Вішатись зібрався?
Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо:
- Швидше сам когось повішу!
І, перевівши дух, він став ще енергійніше розпихати жінок ліктями, а якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку і, не озираючись таки стягував їй хустку з голови.
- Куди ти тягнеш? Пусти! Відпусти Хустку порвеш! - волала жінка, а він, не звертаючи уваги на її крик, робив своє, продирався далі.
- Ану стій! Стій! - перепинив його Богдан і, шарпнувшись вперед, міцно вхопив гевала рукою за його снасті. - Чи не міг би ти бути чемнішим, нахабо?
- Від нахаби чую!
Зціпивши зуби, Богдан потяг його до себе і, витягши на просторе, стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул.
- Ти вже воюєш? З жінками?
- Відчепись…
Богдан з огидою відкинув його і так піддав ногою ззаду, що він з усіма своїми шкребками та мотуззям відлетів на брук сторчака.
- Оце стрибок! - піддав жару Духнович. - Можна сміливо зарахувати за норму ГПО!
Гевал оглянувся, поправив на собі амуніцію. Богдан ждав, що він вернеться, полізе в бійку, але той тільки погрозив:
- Я тебе запам'ятаю, циганська мордој
І, побрязкуючи каструлями, побрів на протилежний бік вулиці.
- Спасибі, хоч студент заступився, - з вдячністю глянули на Богдана жінки. - Бо де ще та війна, а тут уже свої по головах ходять…
Таня знову взяла Богдана під руку, і вони разом з Степурою та Духновичем пішли далі. Ішли і вже ніби не впізнавали знайомих кварталів, вулиць, будинків. У вікнах квартир уже чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони біліють як цифри «XX» - двадцятий вік… А в подвір'ях мешканці будинків беруться рити щілини, схованки від бомб - такий наказ штабу ППХО.
Біля студентського гуртожитку Гіганта побачили маленького червоноармійця; з квачем у руці, він саме наклеював на стіні будинку свіжовіддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення.
Підійшли, стали читати. Наказ про мобілізацію. Слово до людей, яких війна першими кличе під кулі. Роки, роки, роки…
- Всі брати мої підпадають, - глухо промовив Степура.
- І родичі теж.
- А мій батько уже давно там, - сказав Духнович, батько якого був військовий лікар. - Певне, тепер і матір закличуть, вона буде потрібна. Один оце я тільки - ні в тин ні в ворота…
- Гадаєш, нас чаша ця обмине? - сказав Богдан, і Тані почулася злість в його голосі. - Чи ми вибракувані?
Духнович розгублено закліпав очима:
- А відстрочки? - його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу і подив. - У нас же відстрочки до закінчення університету!
- Які тепер відстрочки, - нахмурився Богдан і глянув на Таню: - Де ж нам пообідати?
- На фабрику-кухню, - запропонував Степура. Обідати вони пішли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши їм на прощання, понуро почвалав до трамвайної зупинки, більше звичайного зсутулений, перекосоплечений під вагою портфеля.
Глава 3
В темряву занурилось місто.
Здається, ніколи не було так темно, як в оці перші затемнені ночі. Осліпло темне громаддя будинків, таємничістю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над містом, дивуючи своєю незвичною зоряністю городян, з яких мало хто спить у цю ніч.
На дахах будинків - пости. Пости й на землі. На кожну смужку світла в вікні - свисток міліцейський.
З глибини вулиць трамваї повзуть із синіми фарами в лобі. І люди підсинені пробігають. Моторошним стає обличчя людини, що потрапляє в смугу цього мертвотно-синього, при землі повзучого світла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин.
Не листоноші - розсильні військкоматів з жмутками повісток в руках шугають цієї пізньої години від будинку до будинку, від під'їзду до під'їзду. В найглухіших завулках лунають чіткі їхні кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно питає двірника:
- Який номер?
А через вулицю інший розсильний допитується так само вимогливо, нетерпляче:
- Номер, номер який?
В усіх районах міста в тисячі квартир стукає війна, вручає повістки.
Тільки до студентських гуртожитків розсильні не завертають. Студенти поки що можуть спати спокійно - у них броня до закінчення університету. Одначе й студентам тепер не спиться.
В комендантській істориків біля телефону позмінне чергують озброєні комсомольці, при вході до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтівкою. Не учбова дрібнокаліберка - справжня бойова гвинтівка в цю ніч у студента на плечі. Комендантська відтепер іменується штабом - вікна в ній щільно замасковані студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, відповідальний за тсоавіахімівську роботу. Під час фінської він потрапив був у лижний батальйон, і хоч до фронту так їх тоді й не довезли, проте на факультет він повернувся мовби фронтовиком, і відтоді його бачили по всіх президіях, де він сидів з виглядом втомленого боями ветерана. Відтоді ж на правах людини майже військової Спартак носить оцю гімнастьорку і портупею та пояс з мідною командирською пряжкою, що поблискує на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистачає росту, - ростом він чи не найменший на факультеті, зате солідності хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ході, в повороті голови, в мерзлякувато піднятих плечах, в ліктях, відстовбурчених на якийсь особливий начальницький манір.