Так воно, мабуть, і є. Цілком схоже на правду, хоч я й не знаю причин, які спонукали лікаря. Проте поведінку медсестри можна розцінювати і так, і так: одна справа, якщо вона дбає тільки про себе, й зовсім інша, якщо вона турбується про того дивака. В кожному разі, я певен одного: вони думають по-різному, й для мене це непоганий знак.
То чи варто отак нерозважно розлучатись із коробкою? Я погано знаю медсестру, не зашкодило б докладніше вивідати її наміри. Я маю на це всі права. До того ж я на неї трохи ображений. Вона прийшла сама — це добре. Але навіщо ця вдавана діловитість? Навіть не захотіла спуститися з греблі. Новий велосипед з перемикачем на п'ять швидкостей аж блищить, дощовик на ній у світлі прожектора вантажного судна міниться позолотою й просвічує наскрізь, і ноги, які мене геть обеззброїли… Вона майнула повз фанерний щит з написом «Купатися заборонено» й, знехтувавши сигналами мого ліхтарика, виїхала на трасу. За два метри попереду пливло мерехтливе світляне кружальце — динамо велосипеда було увімкнуте. Далі я вже стежити за нею не міг: для людини-коробки не так просто дивитись угору. Потім дощовик зашарудів, і з променя щось випало. Це був вініловий мішечок з тягарцем. У мішечку я знайшов листа й п'ять скручених дудочкою банкнотів по десять тисяч. А сама вона зникла, розтанувши в темряві. Зникли ноги під лискучим дощовиком, згасло й червоне вічко стоп-сигналу. Натомість посіявся дрібний дощ, і під мостом зашаруділо. А може, то кров шумувала в голові?
П'ятдесят тисяч ієн… Мені страшенно кортить розтлумачити медсестрі: для неї це великі гроші, а для людини-коробки — ніщо. Вона не має ніякісінького уявлення, чим ми дихаємо. Занадто низько ставить коробку. Я не набиваю собі ціни й хочу, щоб вона про це знала. Якби набивав, то хіба прожив би в коробці три роки? Я приріс до неї живцем, а навіть рак-самітник гине, коли його витягти з черепашки на світло. То що вже казати про людину-коробку! Вона здатна залишити свою шкаралупу тільки тоді, коли станеться щось неймовірне. Мов той черв'ячок, що виходить з лялечки вже метеликом. Зустрівши медсестру, я нишком теж сподівався із собою якоїсь метаморфози…
Хоча не знав і сам,
що може вилупитись
із людської лялечки.
В дзеркалі
Дощ був такий дрібненький та рясний, що при кожному подуві вітру над моєю коробкою, здавалось, з'являлася медуза. Я йшов майже наосліп. Бачив тільки червоне світло над залізною брамою лікарні, куди прямував. Лікарня стояла на пагорбі, й ту лампу мені було видно весь час. Тепер вона здавалась червоною плямкою в темно-зеленій глибині ока. Цією дорогою я ходив не раз, але з коробкою на голові вибравсь уперше. Дорога не мала кінця. А ще недавно, коли я надівав коробку під мостом, віддаль мене нітрохи не бентежила. Людина-невидимка бачить й оцінює лише те, що їй потрібне. Автобусну зупинку я, наприклад, помічаю враз, а височенна верба над станцією для мене мовби й не існує. Монета в сто ієн, що лежить на дорозі, лізе в вічі сама, зате в бік іржавого цвяха або придорожньої трави я навіть не дивлюся. Я ще жодного разу не заблукав. Та коли я глянув з коробки цього разу, знайомий краєвид видався мені зовсім новим. Усе було одноманітне й невиразне: недокурок на шляху, і кислоокий бездомний пес, і роздавлений залізний бак, і перстень на пухкому пальці, і рейки на пунктирі шпал, і мішок затужавілого під дощем цементу, і напіввідкритий каналізаційний люк… Але такий пейзаж мені дуже подобається: він чимось нагадує моє життя без перспективи й чіткої мети. Звичайний людський смітник. Я можу дивитися на нього зі свого віконця скільки завгодно, й це ніколи не набридає мені.
Я йшов і йшов і ніяк не міг дістатися до того червоного ліхтаря, кривавої плями в глибині заплющеного ока. Гравій під ногами рипів, і дорога, як ніколи, була темна й чорна. Одноманітний нічний краєвид, здавалося, гнав мене. Хмари на заході трохи розійшлися, і між ними з'явилася світла прогалина. Я ненавидів ніч, мабуть, тому, що вона темна. А може, й через те, що мав чітко визначене завдання.
Я ступав, погойдуючи коробкою. Але вона не для швидкої ходи. Коробка погано провітрювалась, і піт заливав мені очі. Я нахилявся, ідучи, й край коробки бив мене по колінах. Картон легенько відлунював.
Зненацька почулось уривчасте дихання звіра. Великий дворняга нахабно тернувсь об моє коліно й помчав геть, лише мокра спина зблиснула червоним. Я підвів голову — й раптом побачив браму з червоною лампою. Брама була на замку. Поряд люмінесцентною фарбою світився електричний дзвінок, але я не подзвонив — не хотілось опинитися віч-на-віч з лікарем. Я переліз живопліт і пробрався у садок. Пес був не прив'язаний, але не гавкав: я кинув йому ласий шматок. Слабеньке світло сочилося тільки з одного вікна. Я зашпортавсь у високому бадиллі: колись тут, певне, була клумба. Я мало не впав, а дурний пес радісно гасав довкола мене. Та мені було не до нього, й піт виїдав мої очі.