Передусім запобіжний пристрій
Мабуть, повторюся, коли скажу, що я теж людина-коробка.
Сховавшись від дощу під мостом через канал префектурного шосе номер три, я пишу оце про себе. Мій неточний годинник показує, що минуло чверть на десяту. Із самого ранку падає дощ, і чорне небо низько нависло над землею. В сутіні вечора маячить склад рибальської артілі й стоси деревини. Ніде не видно ні людських осель, ні людей. Сюди не сягає навіть світло фар вантажних машин, що гуркочуть мостом. А під верхом коробки світить ліхтарик. Я пишу зеленою кульковою ручкою, але ієрогліфи здаються чорними — певно, від світла ліхтарика. Мряка над узбережжям тхне псиною. Дощ сіється навскоси, наче з пульверизатора, й бризки заносить під міст: опори його надто високі. Тут усе не таке, й не лише через негоду. Людині-коробці взагалі не місце під мостом. В неї горить ліхтарик. Подібне марнотратство нічим не виправдати. Бездомному волоцюзі личить користуватися тільки знайденими речами. Тільки ними, більш нічим. Де ж то бачено, щоб ми купували батарейки для ліхтариків? Недопустима розкіш! Останнім часом електричних лампочок на вулицях побільшало, стало набагато видніше. Можна будь-де прочитати газету чи журнал.
А я в цьому непридатному для людини-коробки місці сиджу вже добрих дві години. Мабуть, треба пояснити чому. Однак, хоч би які я давав пояснення, навряд чи переконаю тебе. Ти просто не повіриш. Ось, скажімо, цей неймовірний факт: моя коробка продана. Трапився покупець, що дає за неї цілу купу грошей — п'ятдесят тисяч ієн. Незабаром він з'явиться. Ти не віриш мені? Я й сам собі не вірю. Бо хіба є такий дивак, який ладен викласти силу грошей за стару картонну коробку?
А коли так, то чого я клюнув на цю принаду? Причина дуже проста: тій людині я раптом повірив. Немовби вгледів блискучу річ у рівчаку, й вона мене привабила. Мій покупець і справді блищав, як скалка пивної пляшки проти сонця. І хоч цей облудний блиск не вартий і п'ятака, він вабить око. Мені запаморочилося в голові. В тієї жінки були стрункі й неповторні ноги, напрочуд легка хода. Вірити їй я не мав підстав, але не мав підстав і сумніватися. Оті ноги мене обеззброїли.
А тепер я вже й каюсь. Мене мучить передчуття, чи не доведеться згодом шкодувати. Жалюгідний стан, паскудний настрій. З якого боку не дивись, а я не схожий на людину-коробку. Невже я зрікся своїх привілеїв самохіть? Та ось у серці зажевріла надія, але така невиразна, що її не виявив би й найточніший прилад. Настала пора змін? Коли б то воно так… Останнім часом щось підказувало мені, що коробку мою легко пошкодити. Невже це містечко задумало проти мене щось лихе?
Однак я сам запропонував жінці зустрітися тут. Якщо це місце небезпечне для мене, то для неї й поготів. Перед мостом височить кам'яна статуя — на пам'ять про дітей, що втонули в каналі. Трохи ближче до причалу стоїть свіжофарбований щит з написом: «Купатися заборонено». Мені видно все — плівка мого віконця від дощу стала прозоріша. Силует греблі по той бік каналу перетинає віконечко навскоси. Стежка понад греблею освітлена ліхтарем з вантажного суденця. Якби греблею хтось ішов, він здавався б чорнильною плямою.
Стежкою пробігла кішка, худа й брудна. Живіт у неї круглий, певно, приведе кошенят. Пошарпане вухо — наслідок весняних боїв… Якщо я пишу й водночас помічаю такі подробиці, значить, із нервами в мене все гаразд. Застукати мене зненацька ніхто не зможе.
Найбільше мені хочеться, щоб вона прийшла сама. Та це навряд. По-перше, надто великі гроші. По-друге, дивно, що вона погодилася залагоджувати торговельну справу під мостом. Нема підстав довіряти мені, хоча й остерігатися мене — теж не треба. Тонка шия — єдино вразливе місце. Про всяк випадок я лишу ці нотатки як речовий доказ. Що б там не було, а відбирати собі життя я не маю наміру. Якщо я й помру, то тільки від руки вбивці. Хоч людина-коробка заперечує суспільство й притьмом тікає від нього, але вона не те саме, що волоцю…
(Кінчилася паста. Поки я дістав з полички старий олівець, поки застругав його, минуло хвилини дві. На щастя, я ще живий. Доказ: поміняв кулькову ручку на олівець, а почерк лишився той самий.)
Ну, то на чому я зупинився? Останнє слово, мабуть, було: волоцюга. Очевидно, я хотів написати: «Людина-коробка — це не те саме, що волоцюга». Однак суспільство, здається мені, їх не розрізняє. Певна річ, між ними є чимало спільного. Скажімо, і в тих, і в тих немає посвідчення особи, постійної роботи й житла, немає імені, віку, а також певного режиму дня і ночі. Вони не відвідують перукарні, не чистять зубів, рідко ходять у лазню, не потребують для прожитку грошей тощо…