Так, людина, якій ці нотатки потраплять до рук, при бажанні зможе розбагатіти…
Нарешті почала прибувати вода. Рух автомашин нітрохи не зменшивсь. Але мені нема чого боятися людей. Мостом одна за одною гуркочуть автомашини, навантажені рибою та горами деревини. Збуджувані власним ревом, машини скидаються на сліпих од люті хижаків. Ідеальне місце для того, щоб упоратися з мертвим і живим. Ідеальне місце для вбивці й не менш ідеальне для жертви.
Стерся грифель олівця. Досить. Чи думає вона сьогодні прийти? Таким іржавим ножиком як слід олівця не застругаєш. Завтра, якщо доживу, неодмінно роздобуду дві-три кулькові ручки. В тій, яку я був знайшов біля школи, паста давно скінчилася.
Кілька зауважень про речовий доказ — фото, приклеєне на звороті обкладинки
ЧАС ФОТОГРАФУВАННЯ. Днів сім, а може, й десять тому, надвечір (провали пам'яті — типовий для людини-коробки стан).
МІСЦЕ ФОТОГРАФУВАННЯ. Під горбом, неподалік огорожі соєвого заводу (на передньому плані фото видно її тінь).
Я саме справляв малу нужду. Раптом щось ляснуло. Мені здалося, що це камінець випорснув з-під колеса вантажної машини й ударив по коробці (я часто ночую в придорожніх рівчаках, тому цей звук мені добре знайомий). Я роззирнувся туди й сюди, та на дорозі якраз не було жодної машини. В ту ж саму хвилину щось різонуло мене в ліве плече. Так шпарко, ніби крига торкнулася каріозного зуба. В бічне вічко я бачив крислате гілля старої шовковиці, там асфальтована спадиста дорога огинає картопляне поле птахоферми. (В лівому кутку фото видно частину цього дерева.) З його затінку вигулькнув чоловік. Під пахвою в нього блищала якась палиця. Я вмить збагнув, що це пневматична рушниця. Я дістав з полички свій апарат. (Я колись був фотографом, тож і досі тягаю з собою своє причандалля.) Хоч коробка й заважала, та тричі клацнути затвором я таки встиг; при експозиції 1/250 і діафрагмі 11 об'єкт потрапив у фокус, перш ніж чоловік метнувся через дорогу й зник за гіллям шовковиці.
Отже, цю подію зафіксовано. Що ж до пізніших, то їх засвідчити нема чим. Сподіваюсь на одне: знайшовши ці мої нотатки, ти повіриш мені й так.
ПЕРШІ ЗДОГАДИ ПРО НАПАСНИКА З РУШНИЦЕЮ. Порівняй з випадком, що стався з А. Здається, це вже закон: надумавши перебратись у коробку, люди вдаються до крайніх дій — збройного нападу з застосуванням пневматичної рушниці. Через те я не крикнув «рятуйте» й не кинувся за ворогом. Ще й відчув певну приязнь до охочого стати людиною-коробкою. Тим часом біль у плечі вщухав, змінюючись жаром. Колись він зазнає на собі ще страшнішого, тож гнатися за ним немає потреби.
Коли за чоловіком з рушницею і слід прохолов, я поглянув на безлюдну спадисту дорогу й відчув себе так жалюгідно, мов зіпсований водогінний кран. Прозорий солодкий димок із соєвого заводу ледь-ледь згладжував різкі тіні надвечір'я. Десь одноманітно шурхотів хмиз. Поодаль весело тріскотіли мотоцикли. Минула хвилина, дві, але ніхто не з'являвся. Невже мешканці міста, як ті черв'яки, переселились під землю? Аж надто спокійний краєвид, що будить у серці доброту. Однак людину-коробку так просто в оману не введеш. Цей лагідний краєвид приховував зло й підступ. Он гладеньке й прямісіньке шосе, воно заколисує й спонукає до капітуляції, але я стріляний горобець, на таке не клюну. Людині-коробці все підходить: і привокзальна площа, і залюднені торговельні квартали, й тісні вулички великих міст, які лише здаються лабіринтом. Найкраще ми себе почуваємо в таких містах. А от у провінційних містечках нам не затишно. Там надто багато вдавано пишних вулиць і площ. Мене навіть опанував сентиментальний настрій, коли я уявив собі чоловіка з пневматичною рушницею під пахвою: тут і не такий збентежиться.
Крізь пальці мені сочилася липка кров, і на душі робилося тривожно. Про Токіо не скажу, але в людних кварталах містечка Т. немає місця для двох людей у коробках. Якщо мій напасник зважився на цей рішучий крок, то боротьба за територію між нами неминуча. Зрозумівши, що пневматичною рушницею мене не проженеш, він наступного разу прийде з мисливською. А може, я його не так зрозумів? Правду кажучи, один до мене вже підходив. Навіть намагався заговорити. Та я тільки дивився в свою щілину й мовчав. Такий погляд навряд чи хто витримає. Кримінальна поліція й залізничні жандарми — і ті жахаються. Може, це той самий? Якщо так, краще було б відгукнутись, тоді б він не стріляв…