ОДНАК ПОЯВА НОВОГО ПЕРСОНАЖА ПЕРЕКРЕСЛЮЄ ВСІ МОЇ ЗДОГАДИ. Поки я дивився на цю вдавано-пишну вулицю, хтось сказав у мене за спиною: «Лікарня — на пагорбі», — а білі пальці вкинули крізь віконце три банкноти по тисячі ієн. Наче в поштову скриньку. Я враз обернувсь, але людина вже помчала геть на велосипеді. Це була ще зовсім молода дівчина, хоч голос мала хрипкуватий і низький, мовби й не жіночий. Я не встиг приготувати апарат, як вона зникла в найближчому завулку. Я тільки й запам'ятав, як її ноги натискають на педалі. Вони були не надто тонкі, гарні, спритні ноги. Та як блищали ямки під коліньми! Наче щойно розкриті мушлі. Я навіть одягу її не запам'ятав. Та не лише цим вона мене обеззброїла. Коли б не роз'ятрилася рана в плечі, я не побіг би до тієї лікарні й до кінця свого життя так і не довідався б, що той чоловік з рушницею (як виразно свідчить фотографія) — лікар з цієї лікарні, а юна велосипедистка — його медична сестра. Крім того, я, напевне, не опинився б у такому дурному становищі, не дожидався б її (або її довірену особу) під тим небезпечним мостом.
Стиснувши в губах цигарку, я довго стояв на місці. Тоді раз і вдруге перерахував банкноти й сховав за халяву. Кажуть, упійманий птах не їсть і не п'є. Приречена ж на смерть людина з насолодою курить. Я теж попихкував цигаркою й мізкував: «Навряд чи доречно пов'язувати цих людей докупи. Чоловік з рушницею — це одне, а дівчина — зовсім інше. Ну нехай вона втекла — але це ж могло бути й від сором'язливості…»
Проте як смачно не затягайсь цигаркою, а кат вічно не ждатиме…
На світанку гострий біль стиснув мене лещатами за плече. Я в нестямі вибрався з коробки й поплентав до лікарні. Там на мене чекала й та дівчина, що дала мені гроші, й чоловік, який стріляв із пневматичної рушниці. Тепер у дівчини в руках був шприц, а в чоловіка — скальпель.
Я знепритомнів, а може, й заснув, і коли прокинувсь, побачив, що лежу в ліжку. Час для мене зупинився, й між явищами більше не існувало ніяких зв'язків. Коли б я зараз навіть утнув щось непристойне, мені б нічого не закинули. Та часу на витівки не було. Я втішався свободою, зовсім забувши про те, що виставив на світ своє справжнє обличчя. Моя безладна сповідь викликала в дівчини співчуття. Лагідна усмішка медсестри зігрівала все навколо. Я ладен був освідчитися їй у найпалкіших почуттях. Навіть забув про дівочі ноги, які закривав тепер довгий білий халат. Мов та молоденька пташка, що випурхнула з гнізда, я незграбно залопотів крильцями: лечу, лечу! Й, сп'янівши від тремкої чарівної усмішки, вже гадав, що ніколи не повернуся в коробку. Аж раптом дівчина зробила дивну пропозицію: вона викупить мою коробку, додавши до тих трьох тисяч завдатку ще п'ятдесят тисяч. Хоч я віддав би їй цю коробку й задурно. «Треба випитати, що вона хоче робити з моєю коробкою», — подумав я. Але на її вустах вигравала така чарівна усмішка, що подібне питання видалося мені недоречним.
Тільки-но я вийшов за лікарняний поріг, як її усмішка зблякла. А коли повернувсь під міст, де лишилася моя коробка, порожній шлунок забунтував, і я довго мучився. Можливо, причиною цього був наркоз. Однак навіть здогад, що я потрапив у пастку, не затьмарив образу юної медсестри..
(На берегах дописки. Почерк і чорнило точнісінько такі ж, як і в основному тексті.)
— Хочеш, я розповім тобі про жебрака з коробкою на голові?
— Не треба. Я фотограф і бачив одного такого сам. Наш брат — мастак підглядати. Принизлива у нас робота.
— На ньому була стара картонна коробка…
— На тому теж. Я тоді ще подумав: «А може, це мій друг?» Важко сказати: може, так, а може, й ні. Він був із нашої компанії фотографів. Якось він зовсім випадково зробив один кадр, і в тому кадрі виявилась людина-коробка. Це зацікавило його, він почав усюди ганяти, але так її й не знайшов. Тим часом захопився фотографуванням вулиць. Отих закамарків, які не люблять чужого ока. Тоді він вигадав нове: працювати прихованою камерою. Встромити голову в картонний куб і, вдаючи з себе людину-коробку, спокійно дивитися у видошукач. Коли його ніхто не помічатиме, справа піде на лад. Він таки став псевдокоробкою, і це йому чимало дало: ходив собі вільно вулицями й клацав затвором. Але саме тоді, як до нього прийшла слава, він несподівано зник. Його більше ніхто не бачив. Додому він більше не повернувся. Кажуть, ніби став справжньою коробкою…