— А я нітрохи не бентежусь, коли в мене втуплюють погляд.
— Навіть коли він такий гострий, як ніж, і наче роздягає тебе?!
— Я ж колись була натурницею…
— О, коли б я міг, я дістав би тобі зорі неба. Але, на жаль, я нічого не вмію. Чесно признаюся. Вмію тільки дивитись у видошукач і клацати затвором. Тоді в проявнику випливає твоя напівпрозора тінь. Жовто-зелена лампа, схожа на флюорит… Стрілка годинника в темній кімнаті показує восьму… Блискуча, як шар нафти, фотоплівка плюскочеться у воді… На ній проступають легкі тіні… Одна напливає на іншу… Лінії твого нагого тіла вкарбовуються мені в душу, мов слід злочинця…
— Я хочу ту коробку…
СМЕРТЬ НА ВУЛИЦІ. СТО ТИСЯЧ БАЙДУЖИХ
О сьомій годині вечора двадцять третього числа в підземному переході на станції Сіндзюку в Токіо, коли там вирує натовп людей, що повертаються з роботи або з крамниць, поліцейський патруль виявив за стовпом мертвого волоцюгу.
Як повідомила поліція, чоловік цей був високий, — сто шістдесят три сантиметри, — не дуже огрядний. На ньому була картата сорочка, чоботи прості, волосся закудлане, як у волоцюги. Він мав при собі сто двадцять ієн дрібних грошей, а також кілька газет — мабуть, для підстилки. Ніщо не могло засвідчити його ім’я, адресу та походження.
За даними поліції кварталу Сіндзюку, цей тунель щодня пропускає сто тисяч пасажирів електрички, коло телефонних будок там завжди стоять черги людей. Як засвідчують очевидці, чоловік просидів у тій самій позі півдня, але ніхто не звернув на нього уваги, аж поки через шість чи сім годин його помітив поліцейський.
А потім я кілька разів засинав
Тобі не доводилося чути про «каїгарагусу»? Біля мене багато якогось зілля. Його колюче листя схоже на спалахи бенгальського вогню. Може, це і є та «каїгарагуса»?
Кажуть, як нанюхатися того зілля, то вві сні станеш рибиною. Досить химерний сон, але цілком реальний.
Цей дурман любить вологий, насичений солями грунт, а тому буйно росте на морському березі. Тож і не дивина, що саме про нього виникло таке повір'я. Його пилок з великим вмістом алкалоїдів викликає особливе відчуття невагомості й запаморочення, крім того, він подразнює дихальні шляхи, й людина ніби тоне.
Але це ще не все. Як там справжня риба, сказати не можу, але псевдорибина, прокинувшись, рухається зовсім інакше, ніж уві сні: швидкість її сповільнюється, секунда життя наче розтягується на довгі дні.
Хоча спочатку вона залюбки грається з водоростями під скелею, плюскочеться у відблисках променів на воді, ганяється за зграйками безтурботних рибок, втішається невагомістю свого єства. Їй здається, що полегшало й життя, якщо їй стало легко. Шлунок уже не болить, зникли болі в плечах і застуджених в'язах, в суглобах колін й опухлих ногах — болі, породжені силою тяжіння, й псевдорибина втішається життям, наче помолодшала на добрих десять років. Ця легкість п'янить її, мов саке.
Не знаю, як у справжніх риб, але в псевдорибин після цього хмелю настає розчарування. В потоці неквапливого часу її нестерпно гнітить нудьга. Цей настрій уявити собі неважко. Заніміли всі відчуття, настає повна байдужість. Колишня свобода й легкість більше не тішать. Здається, наче тіло згорнулося клубком, затиснуте в гамівну сорочку, що лише формою нагадує рибу. Псевдорибина розпачливо шукає під собою звичний грунт. Кістки прагнуть відчути на собі вагу власного тіла. Хочеться ходити без кінця. Але псевдорибина з жахом усвідомлює, що в неї тепер немає ніг.
Та й не тільки ніг: немає ні вух, ні шиї, ні плечей… Більше того, немає рук. Її мучить ні з чим незрівнянне відчуття неповноцінності. Без рук елементарної цікавості не вдовольниш: хіба можна запевняти, що ти по-справжньому знаєш когось чи щось, коли не стиснув його руками, не схопив пальцями, не погладив, не покрутив на всі боки? Цей укритий лускою мішок годі терпіти. Псевдорибина хоче вирватися з того мішка, розтуляє зябра, стовбурчить плавці — марно.
І коли вона так ото звивається всім тілом, налитим кров'ю, в неї раптом виникає підозра, що вона, може, й не справжня рибина. А коли вже є така підозра, то слід сподіватися багатьох незвичайностей. Її тривожить настирливе, як сверблячка, відчуття роздвоєності. Не дає спокою думка: «А може, все це тільки сон?» Коли це й справді так, то він занадто довгий. Нескінченний сон, що бозна-коли й почався. І чи буде йому край? Є спосіб перевірити себе — його не раз доводилося застосовувати. Досить ущипнути себе за руку… Але, на жаль, зараз навіть ущипнути себе немає чим. А що, коли кинутися з кручі сторч головою?. Псевдорибина згадала, що кілька разів успішно це випробовувала. Тим паче, що тут можна обійтися без рук і без ніг. Але як падає риба в морі? Вона цього не знала. Адже навіть мертва риба піднімається на поверхню. Рибині важче спливти, ніж упасти повітряній кулі. Падіння — нормальна річ. А от риба падає вгору… Лишається тільки це. Можна втопитися, й падаючи до зірок. Смертельна загроза скрізь однакова. «Принаймні тоді прокинуся», — вирішила псевдорибина й злякалася. Бо знала: як усвідомити, що все це сон, то відразу прокинешся. Вона зазнала досі стільки страждань, що решта вже не має значення…