Змовчу про тотi хвилi, в котрих переживала вона несказаннi муки, в котрих її молода душа, що бажала дiяльностi, силкувалась переломити вузькi границi, якими окружало її теперiшнє життя. Як той спiйманий орел, побивалась вона у в'язницi, думала неустанно про вихiд з тої глухої одностайностi; i як все наново мусила переконуватися, що теперiшнє життя дожидало її i в будучинi. В такi хвилi сум страшний налягав на її душу, i в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Незамiтно упадала вона пiд вагою нiмих мук. Правда, сi муки можна було завважити на її лицi, однак нiхто не журився нею. В господарствi, котре було на її головi, йшло все звичайним ладом, i лише спущенi вiка i якась утома свiдчили про її психiчнi терпiння…
Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала. Її цiла увага була звернена на мурашню, що пiднiмалась маленьким горбком бiля неї. Вона думала про подiл працi у тих комах, а нараз i пригадалась їй чомусь стаття Писарєва "Бджоли".
Було вже доволi давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення попала тодi по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок пiднiмалось тодi в її душi проти "трутнiв"… - Тепер читала вона дуже рiдко.
Наче б забула i себе i все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бiгали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, i кожда комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипiло в тiм свiтi дрiбних сотворiнь, збудило в її душi яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишенi, витягнула пом'ятий лист i прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома мiсяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обiйстя й поля; випущенi в оренду; що радить Оленi заздалегiдь порозумiтися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтiв, бо в противнiм разi могли би уже за рiк остатись без пристановища, їй неможливо iнакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попiдростали, а наука чимало коштує i т. д… Всi знали о тiм i всi сумнiвались, чи остануться дальше на господарствi. Здавалось, що жиють тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна i горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пiзнати. Лише волiклась пiд вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповiла їй змiст листя, вона сплакала, замiсть що-небудь на вiдповiдь сказати. Iрина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона - її "сила", що вона єсть сею точкою, що в'яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала [27], побивалась, неначе мужчина, дома i по полях. Одне ставало другому до помочi, одначе, пiдстава цiлої будiвлi стала порохнявою i захиталась…
Ще мовчала Олена. Ще не мала вiдваги подiлитись iз старою ненькою й обома сестрами найновiшою вiсткою, себто тою, котру одержала вже вiд нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди вiдповiв вiн коротко, привiтно, що по упливi року вiдбирає поля i стане сам газдувати…
Над тисячними вихiдними точками думала бiдна дiвчина. Думала, як би оберегти родину вiд грозячої абсолютної бiдностi, нужди; щоби їм при оповiщенню сумної звiстки подати заразом i нову спасенну раду. Одначе не видумала нiчого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось вiд найновiшого часу. I дiйсно. Нiколи не виходила вона з дому так часто i не бавилась так довго по прогульках [28]. Особливо ж сусiднє село її немов причарувало…
Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозi. Сонце ладилось заходити, i на заходi запалало небо рожевим блиском. Нараз долетiв до неї туркiт воза i тупiт кiнських копит. Вона заворушилась i вп'ялила очi в той бiк. Показався малий легкий вiзочок, тягнений двома палкими кiньми. В нiм сидiв однiський мужчина i поганяв сам конi.
Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно.
Вiзок приближувався чим раз, то скорше. З-пiд тонких скорих кiнських нiг вилiтали iскорки, а вона, затявши зуби, почала звiльна спускатись iз горбка. В очах її горiв дивний огонь, нiздрi дрожали…
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом конi i привiтався. Був се гарний, сильний мужчина, лiт, може, 29. З його одежi мож було вiдразу вiдгадати, що вiн був лiсничим. Вiн смiявся, показуючи з-пiд вуса ряд густих, бiлих зубiв.
- Я вас пiзнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! - сказала вона з притаєним зворушенням.
- Буде менi мило, дуже мило! - вiдповiв вiн радо.
Опiсля зробив їй мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед…
Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала ввiчливо i скоро. Вiн говорив багато. Мiж iншим, оповiдав (що вже вона й знала), що вiн лишається у барона в сусiдньому селi i дальше у службi, а може, i на завсiгди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще одне село; далi, що i замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула…
Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо i мав густу гриву, котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно [29] голiвкою вгору; був, очевидно, ще молодий i мало запряганий.
- Поводити кiньми становить особлившу приємнiсть, - сказала вона. - Менi так i сверблять пальцi, коли бачу, що другi поганяють.
- Таж се можете й ви вчинити, - вiдповiв, усмiхаючись. А той усмiх був широкий i без значення.
- Але ви мусили б мене сього навчити.
- Для чого ж нi? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врештi зараз зачинати.
Тут i передав їй поводи i навчав, як їх держати, коли i як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очi.
Вiн мав великi, голубi, потрохи безвиразнi очi й виглядав свiжо i дуже молодо.
Вона поводила так, як вiн казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
- Але держати треба неабияк! - завважила, повернувши голову легко за ним. - Чи ви не втомлюєтесь нiколи?
- О, я? - вiн смiявся. - Сього в мене не буває!
- Цiле тiло неначе в напруженнi…
Його погляд так i промайнув по нiй i спинився на її м'якiм профiлю. Її щоки зарум'янiлись потрохи, i вона виглядала дуже гарно.
- Панi дуже нiжнi, однак ми, мужчини, всi єсьмо сильнi.
- Зате ми, жiнки, витривалiшi. Не повiрите, може, що я можу раз по раз витягати п'ять до шiсть вiдер води…
Вiн широко створив очi.
- Дiйсно?
- Можете менi вiрити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось нiби подив, а заразом i спiвчуття. Вона була така гарна…
- О, панi, ви не повиннi щось подiбного робити!
- I чому нi? Як нiкого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самi.
А вiн справдi був добрий господар i знав, що воно не йшло iнакше. Одначе, щоб вона щось подiбного робила, ще й говорила про се так свобiдно - вона, що зовсiм не подобала на тих, що займаються такого працею.
- Панi, ви дуже господарнi.
- Я не перебираю в працi. Опроче знаєте? Я завсiгди кажу: чим ти є, тим треба цiлком бути. Iнакше не дiйдетесь нiколи до мети!
- О, певно, - вiдказав поважно. - Доньки нашого -священика також дуже господарнi. Наприклад, старша, панна Омелiя, вона дуже образована панночка. Грає на -фортеп'янi, вiд неї й дiстаю я завсiгди рiзнi часописи до читання.