Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на неї заiскреними очима.
- Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жiнкою! - сказав вiн пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко створеними очима, з дрожачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали пiд нею, i вона не змогла уст одтворити.
- Олено, дорога, вiдповiджте менi!
Вона мовчала.
- Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце.
Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця її руки та шукав її очей. Вона вiдвернула голову вiд нього.
- Ви не любите мене? - прошептав, глибоко зворушений. - Не хочете бути моєю жiнкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часi котрої чути було лише її важкий вiддих.
- Коли так, то простiть!
- Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу… - вирвалося з її уст.
А вiн, почувши се, вже пiрвав її в свої обiйми, покривав смертельно блiде її лице гарячими поцiлуями, шептав пристраснi любовнi слова, смiявся…
Вона мовчки зносила тi любощi, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я…
Вже було пiзно по пiвночi. Мiсяць свiтив ясно в кiмнату обох сестер, а крiзь створене вiкно долiтав iз саду спiв соловiя. А як вiн спiвав, виспiвував! Далеко-далеко лунав нiжний щебет серед тихої ночi! Здавалось, немов старий лiс дубовий, i тихе село, i все, сповите в синяво-срiбне свiтло мiсяця, причаїло дух та прислухувалось пiснi… Лише старий годинник iшов собi своїм спокiйним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хiба часом гiркий нервовий плач…
- Не плач, Iринко!
- Я не плачу…
- Плачеш…
- Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурiю?
- Менi серце пукає [45], я не можу… I знов тихо, i знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
- Iринко!
- Завернись, Олено!..
- Пощо? Се не мало б цiлi…
- О, боже, боже, боже!
- I що ж на тiм, Iринко? - прошепотiла скоро Олена. - I я, i ти, всi дiстанемо пристановище…
Вона зареготалась пiвголосом, неначе божевiльна, i усiла прямо в лiжку. Горiла, немов у гарячцi, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.
- Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врештi я була мiж вами найсильнiша, то хрест нести припало менi.
- В тiм нема для мене нiчого потiшаючого…
- Що ж хочеш? Я сповнила своє "завдання". Чи ж нi?
- Дiйсно!
- Чи ж маю я тепер плакати?
Iрина не вiдповiдала.
- Се було б тепер злишнє. Не муч мене бiльше, Iринко! - додала глухим голосом, коли молода жiнка все ще не втихала. - Не буди в менi колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..
- Успокiйся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то "людина"? Ха-ха-ха!
Тихо стало мiж сестрами. Iринка i не ворушилась бiльше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але - нiчого ясного, нiчого, що б купи держалося. Барвнi думки, чуднi образи хвилювали та гнали, неначе скаженi, одна за одною. Аж по довгiм часi вона задрiмала, їй здавалось, неначе б величезнi, шумлячi, морськi хвилi чим раз, то ближче i ближче пiдходили до неї i збивались над її головою. Бурнiли, шумiли грiзно, а промiж їх шумом долiтав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала i чуднi дрожi пробiгли по її тiлi… Її очi полинули понад хвилi, освiченi червонозолотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душi її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотiла крикнути, обiзватись, однак море… воно стало нараз спокiйне i гладке, а по його золотавiй площинi ступав мужчина, високий, вiдважний, з сяючим чолом: прямо пiдiйшов до неї i… усмiхнувся…
I не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою i сперечались, а мiж тим шумiло море прастару звiсну пiсню, пiсню про любов. А сонце горiло на заходi червоним сяєвом…
Щось у мiсяць опiсля, тихого ясного вечора iшов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою i виспiвував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос i тремтiв у воздусi. Зблизившися до помешкання Ляуфлерiв, спiвак замовк. На дорозi перед зiльником, що розложився якраз перед фронтовою стiною помешкання, на подвiр'ї стояла зiбрана велика юрба сiльських людей. Стара Катря ходить мiж ними з поважним лицем та фляшкою горiвки i частує газдiв та газдинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: "За здоров'я молодих!"
Заїзна брама стояла широко створена, i вiз за возом заїздив на подвiр'я. Се весiльнi гостi. На весiлля Олени запрошено усiх знакомих з околицi. Фельс наставав на те, щоби весiлля вiдбулось гучно, а вона не противилась тому анi одним словечком. I от появились усi запрошенi. Гратулюють удруге сяючим з утiхи родичам. Займають урочисто вказанi мiсця у святочно прибраних кiмнатах. З головою, гордо пiднесеною, проходжується нинi радникова помiж своїми гiстьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишнiх добрих часiв… Давня зарозумiлiсть, що мовби давно завмерла, вiджила тепер наново в тiй прибитiй жiнцi. Вона подала ласкаво надлiсничим руку, а вчителiв привiтала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона i не проживала з ними нiколи у ближчих товариських вiдносинах. Вони нiби вперше, i то з ласки, знайшлися в її домi… Правда, се вiддавалася її донька… Її доньку вибрав найгарнiший мужчина з цiлої околицi за жiнку… А он там, пiд дзеркалом, на убраному квiтами столi лежали дарунки, котрi подiставала молода вiд рiзних давнiх i нових знакомих. Однак не їх вид наповняв серце панi радникової гордiстю, материнським задоволенням… Нi, її погляд спинився лише на одному мiсцi стола, а то на серединi… Там пишалась прекрасна китиця рож, а бiля неї лежала велика касетка [46] з срiблом на дванадцять осiб. Се дiстала Олена вiд Фельсового барона. Вiн пiзнав її вже, i вона, як довiдалась панi радникова, мала йому дуже сподобатись. На весiлля не прибув вiн, звиняючись дуже привiтно, однак обiцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новiм газдiвствi.
Була тут i стара Маргарета. Вона прибула що лиш нинi ранком. Постарiлась дуже i стала ще хмарнiшою. В старомоднiй сукнi, з окулярами на носi, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який вiн щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться вiн з її родичами, як, довiдавшись, що вони мусять покинути дотеперiшнє мешкання, вiддав їм свою маленьку хатчину в мiстечку К. до повного ужитку.
- За безцiнь, дорога Маргарето. за нiчо! - запевняла радникова. - "Вам з Генею не слiд побиватись на селi, - говорив вiн. - У мiстi життя легше, можна собi скорше порадити". Iринка їде, розумiється, з Оленою; тi обi вже нерозлучнi. Вiн з доброї родини, - говорила далi з притиском i помiтним голосом, наколи Маргарета на все вiдповiдала мовчанням. - його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичiв ще дитиною, а з своякiв остався йому лише один старий вуйко, лiсничий, котрий його i виховав; тому й вiн посвятився сьому заводовi [47]. Але що се має до речi, Маргарето? Вiн добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловiк, i Олена буде з ним щаслива!
- Дай боже! Дай боже! - прошептала стара дама. - Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона i заслужила на лiпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що вiдмовила тодi К - у, так сказала би-м "легкодумно"! Вiн собi тепер суддя, всюди його поважають; має краснi доходи, жиє безжурно, i то ще як жиє!!
- Вiн оженився, здається менi, з донькою якогось багатого броварника?
- Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се мiсце!
- Нема нiчого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, - вiдповiдала радникова згори. - Все залежить вiд призначення. Хто знає, чи К… був би нам такий прихильний. Щоправда, матерiально була би собi лiпше стояла, як тут, однак вона поступала собi лише за власною волею. Ми її нiколи до нiчого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лiєвич. В першiй хвилинi, як вiн лиш вступив в нашу хату, вiщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилi i прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: i поважана буде також, як жiнка Фельса.