При тих словах промайнув знов її погляд по пишнiм букетi та по срiбнiм дарунку, i вона була дуже задоволена…
Маргарета не вiдповiдала нiчого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нинi ледве що не злякалась…
Чудно! Привiтавшись, обi бентежились, а опiсля Олена сказала з вимушеним усмiхом:
- Бачите, Маргарето, я таки вiддаюсь!
А Маргарета стиснула лише мовчки її руку.
Зацiкавленi сидять гостi, перешiптуються з собою врочисто та очiкують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, - а вона?
Iрина, котра нинi так успосiблена, одначе була б на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'являється, а не задержується нiде… говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до лiтньої кiмнатки…
- Вона прощається з своєю дiвочою кiмнатою, - шепнула одна груба економка до учительки.
А та, кивнувши головою, усмiхнулась двозначне.
Олена справдi заховалась на хвилю в одинокiм тихiм кутку, який їй ще лишився.
В бiлiй довгiй сукнi, в довгiм аж до землi спливаючiм серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим i, не переглянувши їх навiть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатнiй. Сей легший, як iншi, i здається, короткого змiсту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблiдло.
"Лише раз, в остатнiй раз!" - подумала й розгорнула письмо.
Тут стояли великими буквами олiвцем написанi слова:
"Що твiй медвiдь коли-небудь i заслабнути, а навiть i в лiжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрiй посилаю тобi свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до лiжка, а сам десь полетiв по якогось лiкаря, а самота така страшна, то й хочу по змозi до тебе говорити. Хотiв би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолi - твою легеньку малу руку… тодi й не болiла би вона так сильно. Я собi уявляю, що ти тут бiля мене, сидиш на лiжку… бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мiй бiль усмирити. Я переконаний; ти б се iнакше робила, як ми, лiкарi, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скiльки мав би я тобi говорити! Маєш ще три мiсяцi перед собою - а потому великдень. Я все вiдкладаю на великдень… душа така повна, їй мене знаєш… так, але лежачи, писати утомився"…
Се були послiднi слова Стефана, писанi до неї. Василь їх пiслав до неї.
Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опiсля викривила їх в якусь гiрку усмiшку. Пристрасно притисла вона письмо до уст i подерла його на дрiбнi кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вiкна i, спершись, закрила лице руками…
До неї вгору доходив упоюючий запах лелiй, а там якраз перед нею тягнеться лiс старий та шумить одностайно чуднi тихi слова…
Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один вiзок заїхав, немов гонений, на подвiр'я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний смiх… Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги пiд нею? Чим раз ближче чує вона скорi кроки; чує, як вiн перескакує два-три ступнi старих сходiв, спiшить до її покою.
Її очi спинились тривожно на дверях… вiн зараз увiйде. Iсусе Христе!! Їй бренить щось у вушах, а в горлi давлять її корчi. Всi нерви напруженi. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її - одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цiлої глибини своєї душi! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи - його? - Адже вона винувата!! Сама, самiська вона… I чим вона оправдається? Що вона людина?..
Вона заллялась несамовито смiхом.
…Приклякнувши до землi, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увiйшов вiн, пiдняла руки, немов би просила рятунку.
Вiн пiдвiв її i притис до грудей.
- Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усi дiвчата перед шлюбом!
1891 р. Село Димка, на Буковинi
ПРИМІТКИ
[1] Царство брехнi панує, як ще нiколи дотепер. А правда вiдважується виповзати зi свого кутка не iнакше, як закутана в привабливо-яскравi ганчiрки… (нiм.).
[2] ц. к. - цiсарсько-королiвський.
[3] Завід - професія.
[4] Між іншим (франц.).
[5] Взяти "пiк" - завзятися, присiкатися.
[6] Варіяцтва - божевілля.
[7] Лiтанiя -молитва у католикiв, тут нотацiя.
[8] Офіціни - бічна або задня частина будинку.
[9] Блискуча партiя (франц.).
[10] Досконало (франц.).
[11] Урядник -чиновник.
[12] Лярі-фарі - пуста балаканина.
[13] Доктор прав (лат.).
[14] Консеквенції - наслідки.
[15] Подiлений бiль це половина болю (нiм.).
[16] Великий виграш (нiм.).
[17] Родичі - тут батьки.
[18] Дідичність блудів - спадковість помилок.
[19] "Нiхто iз смертних не був цiлком щасливий" (нiм. - Фр. Шiллер).
[20] Побачення (франц.).
[21] За всяку ціну (франц.).
[22] У менi живе любов до свободи, в менi тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; нiколи на хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумiю, iти шляхом, що я сам намiтив, куди б вiн не вiв, i не дати звести себе з цього шляху нiкому нi пiдлещуванням, нi погрозами.
("Завжди вперед", Фр. Шпiльгаген).
[23] Вегетування - існування.
[24] Минулим часом (італ.).
[25] Фальча -щось біля десятини.
[26] Нехарний - неохайний, брудний.
[27] Гарувати - тяжко, без спочинку працювати.
[28] Прогулька - тут веселе проводження часу.
[29] Бутно - буйно, завзято.
[30] Кордикова - тонка, подiбна до шовкової.
[31] Напрасно - швидко.
[32] Раз - нарешті.
[33] В городі - в саду (діалектне).
[34] Виказ - вираз.
[35] Зарядити - влаштувати.
[36] Пекарня - кухня.
[37] Двірник - староста.
[38] Фештерка - лiсничиха (вiд нiм. Forster - лiсничий).
[39] Професорка - учителька.
[40] Увік - вічно.
[41] з. р. - ринський.
[42] Зизом - скоса.
[43] "Як Гертруда вчить своїх дiтей" (нiм.).
[44] Ж. Ж. Руссо "Емiль" (франц.).
[45] Пукати - розриватися.
[46] Касетка - скринька.
[47] Завід - фах.